Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Сей норманський запал, се канонїзованнє лїтописної традиції й варязької доктрини не віщує науцї нїчого доброго. З такою канонїзацією неможливий плодотворний науковий поступ. 1875 р., пишучи про -ю, як він її назвав, Кунік гірко згадував про зроблені норманїстам закиди, що норманська теорія тяжко зашкодила науцї руської історії (Каспій с. 461). Але як неважне обвинуваченнє норманїстів в „нїмецькій їнтризї“, так справедливий сей закид про шкідливість норманїзму. „Проста, ясна“ норманська лєґенда закривала початки суспільно-полїтичного житя, Русь перед 862 р., здіймала з історика обовязок шукати слїдів суспільної еволюциї в самім народї, бо історія розпочиналась „від порожнього місця“ — від приходу Норманів. Справедливо писав Ґедеонов (Варяги и Русь I с. VI): „чи міг хто приступити до многотрудного студіовання, хоч би з словянського погляду, мови, правних прикмет релїґійних віровань і т. и. в трактатах Олега, Ігоря, Святослава, коли в його за плечима мара норманїзму товче: ,трактати — скандинавська прикмета, писані вони по грецьки й шведськи; формула: „мы отъ рода русскаго“ значить: „ми з роду Шведи“; Перун і Велес — се скандинавські Тор і Один‘. Хочете ви знати

про стрій, броню — підсувають норманські килими Бає, хочете про побут, релігію — скандинавські саґи“. Лїтописна лєґенда ставала чистим прокрустовим ложем для фактів нашої початкової істориї: Шлєцер положив своє veto на Аскольдову Русь; Амастридська і Сурозька лєґенди пересовувались наперед, бо яка-ж могла бути Русь на Чорнім морю перед 860 р., а найобєктивнїйший і найсолїднїйший з норманїстів Кунік в своїх посмертних працях кладе \614\ натиск на те, що до Аскольда словянська Русь не могла плавати, бо належала до водобоязьких!

Калїченнє йшло глубше, в саму основу. Історія Руси, починаючи ся з такого нечуваного початку, від кореня відріжняла ся від історії иньших народів; загально-людські закони еволюції не могли прикладатись до неї, як то виразно заявив Поґодін в передмові до своєї книги „Древняя русская исторія“; виникла словянофильска теорія про виреченнє полїтичних прав і брак боротьби в історії Руси, теорії відвічної пасивности словянського елєменту і потреби чужих творчих елєментів для нього. З сього погляду неґативний результат попередньої полєміки — діскредитованнє норманської лєґенди, має своє значіннє. Може кождий приймати на віру чи не приймати лїтописну лєґенду, але не може будувати виключно на сїй основі, мусить шукати глубших основ в самім народї, в фактах побуту, права, культури і т. и. и. Апріорне канонїзованнє варязької доктрини стає важким кроком назад.

Оглянувши історію норманської теорії, зведїм до купи й перегляньмо головні підвалини її. Почнемо від історичних доказів.

Під 839 р. продовженнє Бертинських анналїв (автором його уважають Пруденція Ґалїндо, еп. Труа, † 861), французька урядова двірська лїтопись, оповідає, як ми вже знаємо ¹), про прихід до Людвика Побожного, в Інґельгайм, послів що „звали себе чи свій нарід Русию“ й прийшли були до Теофіля від свого короля, „призвищем хакана“ — misit etiam cum eisdem quosdam, qui se, id est gentem suam Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, chacanus vocabulo, ad se (Теофіля) amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat. Теофіль просив Людвика переслати їх від себе в їх краї, бо дорога, котрою прибули вони до Теофіля, ішла „серед варварських, незвичайно диких і великих народів“, і Теофіль бояв ся їх посилати назад тією дорогою. Людовик, розпитуючи сих послів Руси, довідав ся, що вони з роду Шведи (quorum adventus causam Imperator diligentius investigans, comperit eos gentis esse Sueonum), і впав на гадку, що то може шпигуни (Франция тодї терпіла від Норманів), тому задержав їх у себе, щоб довідати ся, чи дїйсно вони не мали злих намірів ²).

¹) Див. вище ст. 394, 356, 402, 404.

²) Monumenta Germaniae hist., І. 434. Про результат Людовикових розвідувань лїтопись нїчого не каже.

Ширший коментар до сього тексту у Куніка Berufung II. 197 sq., Ґедеонова II розд. XVIII, Томсена відч. II, далї: Gutzeit Die \615\ Nachricht "uber die Rhos des Jahres 839, 1882, і йогож Untersuchungen "uber Gegenst"ande der "altesten Geschichte Russlands, 1890, Успенского Патр. Іоаннъ VII Грамматикъ и Русь-Дромиты — Ж. М. Н. П. 1890, I с. 26 і далї, Васїлєвского Русско-визант. изслЂдованія с. CXXII i далї, Куніка ИзвЂстія ал-Бекри II, роз. III (крім того мала лишити ся не видана иньша розвідка його про се).

Норманїсти ударяють на те, що тут Русь показуєть ся gens Sueonum. Де сидїла тодї ся Русь — чи в Швеції, чи в Київі, чи десь в Чудській землї (як думав Кунік в M'elanges russes V. 15 і Томсен I. с.), се близше не вияснено у них. Трудність робить тільки той русько-норманський каганат. Тому старші норманїсти толковали chacanus vocabulo як „на імя Гакон“ (Штрубе, Шлєцер, недавно Ґутцайт) — толкованнє дуже натягнене; Кунік присвятив сїй назві спеціальну розвідку в Записках Ак. . т. VI і в нїй теж прихиляєть ся до гадки, що се імя, а не титул, але зіставляє в кінцї справу непорішеною. Тож почавши від Круґа, пробовали також витолкувати, чому-б той норманський володар міг називатись каганом; припускали, що сим титулом візантийський імператор від себе потитулував норманського князя, і вказували на лист Людовика II до імп. Василя (Mon. Germ. h. Ser. III. 523), де він полємізує з ним, що хаґаном не називав ся володар анї Хозарів, анї Норманів (chaganum vero non praelatum Avarum, non Gazarorum, non Nortmannorum nuncupari reperimus). Та тільки не знати, чи Nortmanni стояли в листї византийського імператора, і дуже можливо що там стояли якісь , як припускав Ґедеонов, себто можливо знов таки Русини, котрих так зве Тактика Льва ¹).

¹) Vice versa Кунік в своїх Разысканіях (IV) толкує Льва як переклад слова Normanni.

Розумієть ся сї Русини, посли руського кагана були, правдоподібно, якісь півнїчні Ґерманцї, що служили у „руського кагана“ — мабуть київського князя (бо каганами, як ми бачили, титулують ся руські князї ще в XI — XII в.), і були послами від нього і від Руси (Rhos). Заражу, що слова: se id est gentem suam, можливо, треба перекласти так: „вони, чи властиво їх нарід (що їх післав) — називаєть ся Русь“. Піднесу ще справедливу увагу Васїлєвского (CXXIV), що Франки добре знали Норвежцїв і Данів, тому імя Шведів має скорше означати, що се не були анї Норвежцї, анї Дани, а якісь півнїчні Ґерманцї. Поправку Іловайского Slavorum я згадував; розумієть ся — вона неможлива.

Далї, арабський письменник аль-Якубі або ібн-Катіб (писав \616\ 891 — 2 р. в Єгиптї) оповідає про звістний нам з иньших джерел напад на Севілю Норманів 844 р. в таких

словах: „В се місто увійшли погани (в текстї: Маджус — Маґоґ), звані Рус, 223 р. (геджри, себто 843/4), вони брали в неволю, грабували, палили й забивали“ (вид. Гаркаві с. 63). Сю звістку пустив в курс Френ під гучним титулом: Ein neuer Beleg, dass die Gr"under des russischen Staates Nordmannen waren (Bulletin de l’Acad., 1838, t. IV). По тім про неї писали Кунїк Berufung П. 285 і далї, Разьісканія V с. 151 і далї“, Ґедеонов розд. XIX, Гаркаві Сказанія с. 66, 288, Томсен відч. II, Gutzeit Erl"auterungen zur "altesten Geschichte Russlands c. 19, Вестберґ Beitr"age VI i Къ анализу, IV. Норманїстам в нїй важне ототожненнє Руси з Норманами; при тім вони одначе признають, що се субєктивний здогад аль-Якубі, бо іспанські джерела Норманів Русю не називають, і сам їх він не бачив. Пишучи по голосних походах Руси на чорноморське побереже і самий Царгород, він міг здогадувати ся, що похід 844 р. зробила ся Русь, подібно як сей здогад пізнїйше в гіпотетичній формі висловив Масуді, оповідаючи про той самий напад : „Андалузькі люде думали, нїби се поганський нарід, що приходить в їх край через протоку Океана, але не ту, де стоять мідяні маяки (Гібралтар); я-ж думаю, а Біг знає лїпше (форма обережної гадки), що ся протока сполучаєть ся з морем Маіотіс (Азовським) і Найтас (Чорним), і що той нарід — Русь, згадувана у нас вище, бо нїхто крім неї не їздить сим морем, що злучаєть ся з океаном“ (Гаркави с. 129). По тім всїм ототожненнє аль-Якубі має дуже мало ваги; в найлїпшім разї воно-б було анальоґічним із звісткою Лїудпранда, тільки меньш важним ¹).

¹) Ламанский, потім Гаркаві піднесли були навіть ряд гадок за тим, що слова: „звані Русь“ се пізнїйша інтерполяція, взята з Масуді (op. c. с. 67); Гаркаві вказує, що пізнїйші арабські письменники, пишучи про той напад, не згадують про Русь, і що Масуді покликав ся-б на аль-Якубі, та може й рішучійше-б висловив свою гадку, як би бачив ті слова в текстї Якубі. Против сього Кунік Разысканія і Вестберґ 1. с.

В посмертних Разысканіях Куніка звістний орієнталіст де Гуе звертає увагу на подібне помішаннє Руси з Норманами у ібн-Хаукаля. Що він каже Святославу по погромі Болгара іти походом на „Візантию і Іспанію“, „Рум і Андалуз“, ми вже бачили (с. 461), На иньшім місцї він каже, що на Іспанїю нападають кораблї „Руси, Турків, Словян і Печенїгів“, отже тутъ перенесено на норманські походи цїлу обстанову нашої Руси. Розумієть ся, се непорозуміннє чисто теоретичне, і по попереднїх таких фактах у Якубі й Масуді не має особливого інтересу — хоч Вестберґ і хоче брати зовсїм реально \617\ сю звістку: що напастники, спустошивши Болгар, вертали ся потім до Скандинавії через Середземне море й Гібралтар (Beitr"age V).

Анальоґічні помішання маємо і у західнїх письменників. Венеціанський хронїст диякон Іоан (писав на початку XI в.), оповідаючи про похід Руси на Царгород каже, що його зробили Normannorum gentes: eo tempore Normannorum gentes cum trecentis sexaginta navibus Constantinopolitanam urbem adire ausi sunt i т. д. (М. Germ. hist. VII. 18, без року). В пізнїйшій хронїцї Біондо (XV в.) се вже оповідаєть ся так: Normanni, praeda in Aquitania et caeteris Galliarum regionibus facta satiati, classem 360 navium Constantinopolim duxere (Blondi Historiarum... deeades p. 177 — Каспій 375). Кунік, що пустив сю звістку в курс ¹), здогадував ся, що Іоан зачерпнув свою звістку з італїйської сучасної записки; розумієть ся — се тільки здогад, а що се не був наочний сьвідок, то тут, очевидно, могло (властиво — мусїло) стати ся теж, що з Якубі й Масуді: як той надав норманський похід близше йому звістній Руси, так Іоан чи його джерело надало руський похід близше йому звістним Норманам.

¹) Каспій І. с., про неї ще Томсен, відч. II.

Заговоривши про похід 860 р., мушу згадати, що навіть в словах казань і послания Фотия про Русь, як про нарід „славнозвістний, що підбив сусїднї народи, прийшов здалека“ і т. и., деякі бачили доказ, що то Нормани (Круґ, Кунік II. 369). Сей доказ згадую більше яко куріоз; Томсен вже анї згадав про нього.

Анальоґічна з звісткою Іоанна, але далеко важнїйша звістка еп. Лїудпранда († 972). В своїй Antapodosis, писаній між 958 і 962 р. (обіймає час 893 — 950 р.), він оповідає про похід Ігоря на Византию 941 р. на підставі оповідання свого вітчима, теж Лїудпранда на імя, що був того року послом в Візантиї, і каже: „Є нарід в півнїчних краях, — Греки його звуть з огляду на фізичний вигляд „рудими“, а ми задля положення їх краю — нордманами, бо по нїмецьки nord значить північ, a man чоловік, отже півнїчних людей можемо звати нордманами (Gens quaedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis Graeci vocant rusios , nos vero a positione loci nominamus nordmannos, lingua quippe Teutonum nord — aquilo, man autein dicitur homo, unde et nordmannos aquilonares homines dicere possumus). Далї Лїудпранд оповідає про похід „короля сього народу на імя Інґера“ (inger) і каже, що взяті в неволю Ігореві вояки були постинані в присутности його вітчима — Monum. Germ hist. Script, III. 331. Про сю звістку ширше у Ґедеонова розд. XIX, Томсена відч. П. Вона служить одним \618\ з головних історичних доказів норманїзму. Але коли Лїудпранд старший не виходив тут з якоїсь теоретичної комбінації, а бачив Ігоревих вояків і пізнав між ними Норманів, то се свідчило-б тільки, що їх чимало було в Ігоревім війську, а се й без того мусимо припустити. Ся звістка-б значила стільки-ж, що й оповіданнє 839 р. Тільки біда в тім, що Лїудпранд не каже виразно, що то були Нормани, а висловляеть ся так, що виглядає се на гру слів (Wortspiel): „можна назвати їх Норманами, бо вони живуть на півночи“. Наиньшім місцї (с. 277) він каже: „Константинополь... має з півночи Угрів, Піценаків (Печенїгів), Хозарів і Русів, котрих ми звемо иньшим іменем Норманами (quos alio nomine nos Nordmannos appellamus); се „звемо“ не меньше підозріле, бо Русь на заходї певно не звали Норманами; в лїпшім разї воно може натякати на „Норманів“ в руськім війську, а в гіршім може бути відкликом до вище наведеної гри слів.