Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
Таким чином майже цїла кривичсько-дреговичська територія (з виїмком Пскова й Смоленської землї, прилученої пізнїйше) прийшла вже під власть литовських князїв. Разом з тим простягали вони руки й по землї українські.
Ми вже знаємо 30), що десь в першій четвертинї XIV в., — чи за безкняжих часів по смерти Андрія і Льва Юриєвичів, що припадали на часи Гедимина, чи ще перед тим — за житя сих князїв, Литва мусїла відірвати від Галицько-волинської держави Берестейсько-дорогичинську землю. Виразних звісток про се в сучасних джерелах ми не маємо, але то важний факт, що Берестейсько-дорогичинська земля не належала до Любарта; значить — була відірвана від Волини мабуть скорше, нїж Любарт її дістав. З сим згоджують ся звістки деяких пізнїйших хронїк; так „Начало государей литовських”, ґенеальоґічна компіляція з 1-ої пол. XVI в., каже, що Витень „прибавилъ земли Литовъскіе много —
Те-ж „Начало” каже, що „Давилів син Вид, званий людьми вовком”, що княжив по Мендовгу, здобув для Литви „богато Деревської землї” 32). Сього Вида нема підстави уважати мітичною особою; „Начало” зве його сином Давила і братом Ерденя, а Давил — се очевидно „Давьялъ”, згаданий Галицько-волинською лїтописею в посольстві 1219 р. між старшими князями (на другім місцї, зараз по Живинбундї), і хоч ґенеальоґічні виводи Начала дуже часто бувають баламутні, в сїй ґенеальоґії специяльно зовсїм нема нїчого неправдоподібного. В Видї можна бачити одного з більших литовських князїв між часами Тройдена і Гедимина, а навіть можна звязувати його з Будивидом (вар. Буивидом), звістним нам з Волинської лїтописи в 1289 р. — тим більше, що в тій звістцї він з своїм братом виступають як зверхники руських земель (Чорної Руси), бо дають Мстиславу Волковийськ 33).
В усякім разї лишаєть ся нам звістка, що частина Деревської землї була підбита литовськими князями ще перед часами Гедимина. Полишити її чи з'іґнорувати не можна. 34). Від коли Турово-пинська земля опинила ся в тїснїйшій залежности від литовських князїв, вони зовсїм природно мусїли звернути увагу на сусїднї київські волости, а такою сусїдньою власне була „земля Деревська”. 35) При роздробленню Київської землї на дрібні громади, без князїв, або з князями дрібними, позбавленими сили, підбити їх свому впливу було так легко, що не вимагало нїякого напруження. Як би ми знали, як розвивала ся залежність Турово-пинських волостей від литовських князїв, то могли б може вказати близше й той час, коли київські волости почали переходити в залежність від литовських князїв; а так мусимо зістати ся при тім, що північні київські волости перейшли в залежність від Литви, правдоподібно, ще перед часами Гедимина.
За часів Гедимина не тільки ті північні, деревські волости а й дальша Київщина, дуже правдоподібно, стояла в сфері полїтичних впливів в. кн. Литовського, хоч сам Київ в оповіданню 1331 р. виразно відріжняєть ся від земель в. кн. Литовського, отже прилучений до нього ще не був. Се оповіданнє ми вже знаємо 36): в 1331 р. вибрали ся до митрополита, що перебував тодї на Волини в Володимирі, на посьвященнє епископи — номінати новгородський і псковський. За псковським кандидатом обставав Гедимин, що підтримував змагання Пскова до повної незалежности від Новгорода: для сеї незалежности Псковичі хотїли мати й свого осібного епископа. Але се їм не удало ся: очевидно, новгородський номінат встиг, перебуваючи на митрополичім дворі, запобігти церковному відокремленню Пскова. „Посрамлений” псковський кандидат поїхав собі з Волини на Київ до дому, а побідоносний його противник, зробивши пакість Гедиминови, не знав, як тепер дістати ся до дому. Митрополит в дорозї дав йому знати, що „литовський князь” вислав за ним погоню з 300 людей, тож він „потайки тїкав між Литвою й Київом”: „А владыка Василій, идя с поставленія, меже Литвы и Києва уходомъ бежали; а самъ митрополить грамоту присла ко владыцЂ своимъ человЂком и бояром, а рекь тако: занеже отпусти князь литовскый 300 человЂкъ въ Литвы поимати вас; и наши того убЂжали” 37). Побоювання не були безосновні: за Днїпром під Черниговом владику нагнав таки з купою вояків київський князь Федор і хотїв пограбити. Але сили князя були за слабі, бо владика мав з собою досить людей, і напастник мусїв задоволити ся тільки окупом.
В сїм оповіданню інтересно, що Київ противставляєть
Далеко більше каже оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи. Воно оповідає, що Гедимин в початках свого князювання силоміць, оружно підбив собі цїлу Київщину: він іде на Волинь і підбивши володимирського князя, забирає володимирське князївство; потім іде на Луцьке князївство і забирає його також; на другий рік іде походом на Київщину й забирає Овруч і Житомир. Київський князь Станислав дає Гедимину битву під Білгородом, але його побито, і по сїм піддають ся Гедимину Білгород, Київ і иньші київські пригороди, а також Переяслав, Путивль і иньші заднїпрянські міста (в XV-XVI в., коли ся лєґенда формувала ся, заднїпрянські землї належали до Київа) 38).
Що в цїлости се оповіданнє не може бути прийняте, се річ ясна, і на сїм пунктї нема ріжниць в сучасній науцї. Але ріжницї починають ся, коли поставим питаннє — що ж з сього оповідання належить до лєґенди? Одні дослїдники все се оповіданнє уважають одною лєґендою, що оповідає річи небувалі. Иньші припускають, що в основі його лежать дїйсні факти, тільки побільшені й розписані ріжними лєґендарними подробицями, та пробують розбити се лїтописне оповіданнє на складові частини — на кілька походів литовських князїв з ріжних часів на руські землї, в оповіданню лїтописи мовляв злучених в одну ґенеральну окупацію Гедимином українсько-руських земель. Сей спосіб толковання дуже привабний. Особливо з огляду на вище сказане у нас про правдоподібне відірваннє Деревської землї й пізнїйше розпростореннє впливу Литви на иньші київські землї, може звабити гадка, що окупацію Литвою Овруча й Житомира, себто деревських волостей, треба вилучити в осібний похід. Але треба признати, що оповіданнє лїтописи так баламутне, повне таких сміливих фантазий, і стоїть так одиноко, не знаходячи потвердження в иньших джерелах, що робити який небудь ужиток чи з цїлого оповідання чи з його детайлїв для характеристики полїтичних відносин XIV в. — річ дуже небезпечна. Мусимо на разї вдоволити ся сказаним уже вище: про правдоподібність відірвання деяких північних київських волостей уже перед Гедимином та розпросторення полїтичного вплива в. кн. Литовського за часів Гедимина і в тих частях Київщини, які ще тодї до в. кн. Литовського формально належали.
Як бачимо, за часів Гедимина литовська окупаційна полїтика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство сьвідомо ступило на дорогу збирання руських земель. Гедимин сам титулував себе „королем литовським і руським” (Letphinorum Ruthenorumque rex), а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконаннє, що всї руські землї мають до нього належати. 39) В сьвітлї сеї литовської полїтики набирає відповідного осьвітлення й становище, яке зайняли литовські князї в галицько-волинських відносинах, в справі спадщини Юрия-Болеслава. На жаль початки сього важного епізода закриті від нас зовсїм, так що ми могли пробувати тільки де що роз'яснити, деякі моменти зазначити, деякі обставини сконстатувати 40).
Примітки
1) Вона складала ся з отсих племен: Пруси від устя Нїмана до Висли; між Нїманом і Бугом Ятвяги; на правих притоках Нїмана (головно Вилїї) Литва властива (Auxtote); на північ від Нїмана Жмудь; на північ від неї, на балтийськім побережу Корсь; на полудневім побережу Двини Жемгала (Семигалія); на північнім — Летигола (Лотиші).
2) Визначу важнїйші звістки про русько-литовські війни:
983 похід Володимира на Ятвягів (Іпат. 54).
1038 похід Ярослава на Ятвягів (ib. 108).
1040 похід Ярослава на Литву (ib.).
1058 Ізяслав київський побив Голядь (Іпат. 114).
1106 Жемгала побила полоцьких князїв (ib. 186).
1112 похід Ярослава туровського на Ятвягів (ib. c. 196).
1113 другий похід його-ж на Ятвягів (Лавр. 275).
1132 похід Мстислава київського на Литву (Іпат. 212).
1183 війни Полочан з Литвою (1 Новг. 159).
1191 союз князїв новгородського й полоцьких на Литву (1 Новг. 164).
1193 Рюрик вибераєть ся на Литву (Іпат. 455)