Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
8) Acta Tomiciana II c. 109-110.
9) Acta Tomiciana II c. 177-8, пор. додаток 1 до статї Довнара-Запольского Польско-литовская унія (c. 24-5).
10) Д.-Запольский Польско-литовская унія, дод. І (c. 24-7).
11) Відповідь Поляків — Acta Tomiciana III c. 50-1, і в тогочаснім руськім перекладї — у Д.-Запольского ор. c. c. 26-7.
12) Меморіал Гаштовта в Acta Тоmісіаnа VII (на жаль досить лихо виданий), c. 259.
13) Quorum exemplo (Глинського і Мих. Радивила) idem hostis meus dux Constantinusingrediens... vellet hoc ipsum dominium, hereditatem domini nostri clementissimi Sigismundi vi Ruthenorum occupare (c. 260).
14) Приходить ся згадати характеристику сучасника — Поляка, з нагоди пізнїйших обвинувачень Гаштовтових приятелїв против Сопіги: tanta hic est criminandi licentia, quanta nusquam gentium, ita ut laesae maieatatis crimen iam levissimum esse videatur (Замбоцкий до Томіцкого Acta Tomiciana ? c. 253, 1528).
15) Archiwum kom. prawn. VII c. 273.
16) Акты Западной Россіи II c, 174-6.
17) Про мазовецьку
18) Archiwum kom. prawn. VII c. 275. Ваповский c. 229, Бєльский вид. Туровского c. 1045-6. Рус. лит. лїтопись — кодекс Євреінова — Пол. собр. л. XVII c. 405-6. Стрийковский II с. 395.
19) Archiwum Sanguszk'ow V ч. 200.
20) Див. Acta Tomiciana, XI c. 2.
Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: Оживленнє справи унїї в 1540-х рр., неприхильність Жиґимонта Старого; Жиґимонт-Авґуст в. князем. Становище Жиґимонта-Авґуста в справі унїї. Унїя на соймі 1548 р. Переговори Поляків з Литвою 1551 р., дебати на короннім соймі 1553 р., погляди Поляків на унїю, історична арґументация, запросини до Литви на сойм 1555 р., коронні сойми 1557-8 рр., ливонська справа, московська війна і змагання до унїї шляхти.
Затихнувши на довший час супроти такої виразної неохоти у литовських панів і браку спочутя у короля, справа унїї вийшла знову на порядок дня доперва в 1540-х рр.
Привід дала буря, що ярила ся в сусїднїй Угорщинї — турецька окупація її. Настрашена сим грізним турецким сусїдством, польська шляхта починає наставати на короля, аби для сильнїйшої оборони перевів тїснїйше сполученнє Польщї з ріжними анектованими землями — в. кн. Литовським, Прусією й ще деякими дрібнїйшими. Першу таку звістку маємо в ухвалах коронного сойму з 1539 р. Жиґимонт тодї пообіцяв, але ледво чи робив які старання в тім напрямі. На соймі 1541 р. коронні стани, настрашені турецькою окупацією Угорщини, ухвалили податок на потреби оборони й заразом удали ся до короля, що пробував тодї на Литві, з новим прошеннєм, аби постарав ся привести в. князївство Литовське до унїї з Польщею, „як для боротьби з спільним ворогом так і для иньших справ, для сусїдської приязни й брацтва”. Жиґимонт їм і на се приобіцяв постаратись 1), але, як сам каже, потім обмежив ся тільки справою орґанїзації оборони: коли польскі стани на найблизшім соймі в Кракові, з кінцем 1543 р. ухвалили податок на потреби оборони на оден рік, то король їм обіцяв привести й стани вел. князївства до того, щоб і вони вчинили відповідні постанови й таку ж орґанїзацію оборони у себе перевели. На запитання ж в справі унїї відповів, що не може обіцяти нїчого певного що до уложення якихось унїонних актів, анї навіть не підіймаєть ся зложити для сього спільного сойму, бо не мав нагоди порозуміти ся з литовськими сенаторами, і взагалї не підіймаєть ся нїчого більшого, як тільки прихилити стани в. князївства до таких же ухвал в справах оборони, які ухвалить польський сойм 2).
Се, розумієть ся, було найбільш рішучою відмовою, яку тільки міг дати обережний і аж занадто лагідний Жиґимонт. В польських двірських кругах таку його неохоту толковано тодї, як я вже згадував, впливом королеви Бони, що мовляв тому противить ся унїї, бо боїть ся спільних воєнних заходів обох держав: тодї вона мусїла б нести всякі тягарі з своїх великих держав у Литві, а тепер тих тягарів не несе й то їй уходить 3). Але ми знаємо, що в гру входили й династичні мотиви, які подїляв і Жиґимонт. І давнїйше він був неприхильний до справи унїї, а тепер як раз мав спеціальний плян — віддати в. кн. Литовське синови ще за свого житя. Сей плян звісний був в двірських кругах уже в початках 1544 р., його тольковано тим, що старий король хотїв увільнити королевича від шкідних впливів матери та її мішань в його фамілїйне житє 4). З тих чи иньших мотивів Жиґимонт такий плян — передати, синови в. кн. Литовське, дїйсно мав, і через се саме мусів противити ся інкорпораційним плянам польських панів. Тому не диво, що на литовськім соймі в Берестю, лїтом 1544 р., нїчого не чуємо про унїю, хоч в польських кругах сподївали ся, що Жиґимонт буде старати ся про неї 5). Сойм застановляв ся тільки над пропозицією в справі спільної з Поляками оборони й згодив ся взяти участь в оборонї против Турків, з тим одначе, щоб Поляки підняли ся так само помагати в. кн. Литовському против його ворогів, а особливо против Москви. Взагалї стани в. кн. Литовського, так само як Поляки в 1513 р., зазначували, з усею силою, що роблять такі уступки тільки з огляду на особу короля, і не жалували закидів Полякам, що вони не квапили ся з помічю в. кн. Литовському в його пригодах 6).
При закінченню сього сойму Жиґимонт передав вел. князївство Литовське синови, 8 жовтня 1544 р. 7). Ще перед тим проголошений вел. князем, Жиґимонт — Авґуст від сього часу став фактичним володарем в. князївства Литовського, так що близько чотири роки — до смерти Жиґимонта (що вмер на великдень 1548 р., 1 цьвітня) Литовська держава мала свого осібного великого князя.
Правда, се не було повним зірваннєм персональної унїї з Польщею, бо великий князь литовський був коронованим королем польським, і старий Жиґимонт передавав поволї сину й ріжні справи з кругу управи Польської корони. Але все таки се хвилеве відлученнє ще раз підчеркувало полїтичну окремішність вел. князївства Литовського, було отже новим тріумфом литовських автономістів. Що правда —
Польській шляхтї кожде таке зазначеннє полїтичної окремішности вел. князївства, розумієть ся, було в високій мірі немиле, але, на жаль, не маємо близших відомостей про те, як прийнято в її кругах передачу в. кн. Литовського Жиґимонту-Авґусту. Можемо тільки сконстатувати, що справи унїї Поляки від сього часу не спускають з ока на своїх соймах 9).
Так на краківськім соймі при кінцї 1545 р. посли в своїх постулатах особливо займали ся справою інкорпорації Литви й иньших земель (Прусії, князївства Заторського й Освенцїмського), „і про се як на попереднїх соймах, так і на сїм пильно просили короля” 10). Теж саме повторило ся на пйотрковськім соймі 1547 р. — остатнїм соймі, відправленім за Жиґимонта Старого. На чолї посольських постулятів і тут стоїть справа інкорпорації, або як висловляють ся вони — приведення Литви й Польщі „до одностайних соймів, воєнної служби однакової з иньшими воєводствами, і сполучення” 11).
На першім соймі скликанім за нового короля — в Пйотркові, в осени 1548 р., посли шляхецькі знову піднесли справу унїї. Дебати про неї прибрали на нїм незвичайно гострий тон наслїдком загального роздражнення, яке панувало на сїм соймі. Ферментом служив шлюб короля з Радивилівною — посли його хотїли розірвати, а король опирав ся, й відповідею на його відмову були революційні жадання з боку послів. З великим натиском жадали вони, аби король в найскоршім часї зложив для того сойм, десь на східнїй границї, й туди закликав литовських відпоручників, щоб справа унїї була вже раз закінчена. Щоб принаглити справу, проєктовано застановити королївські права — чи то в судї, чи в збиранню війська, доки не буде скликаний той спільний сойм. Таке революційне жаданнє було підтримане навіть деякими сенаторами. Але король, підтриманий більшістю сенаторів, рішучо не згодив ся на таке обмеженнє своїх прав і пообіцяв тільки, що буде старатись скликати сойм коло литовської границї 12). На закиди, що він досї не постарав ся коло унїї і не прикликав на сей сойм литовських відпоручників, король відповів, що не міг їм сього наказати, бо то противне їх правам. Щоб привести до спільного сойму, він сам мусить наперед поїхати на Литву, скликати там сойм і там намовити литовські стани добрим способом, аби вислали своїх відпоручників на спільний сойм на пограничу. Так він, король, і має замір учинити, бо не вважає нїякої справи важнїйшою над унїю і скільки буде то від нього залежати, постараєть ся коло неї 13). Так представляв справу король в своїм манїфестї (т. зв рецесї), виданім по зірванню сойма. Часть сенаторів і посли зробили сецесію і сойм мусїв розійти нї з чим.
Як прикмету характеристичну для всеї дальшої історії унїї треба піднести, що справу унїї підносила головно посольська палата. Вона то неустанно пригадувала сю справу в рядї иньших постулатів, звернених до короля й сенату, й заохочувала їх до найбільше рішучого й безоглядного поступовання. На жаль, її речники не пояснили нам мотивів, які викликали таке заінтересованнє сею справою серед шляхти. Можна здогадувати ся, що через притягненнє в. кн. Литовського й иньших земель до тих воєнних тягарів, які несла польська шляхта, сподївала ся вона полекші для себе. З другого боку шляхта могла тїшити себе надїєю, що коли б посольська палата збільшила ся послами в. кн. Литовського й Прусії, і між ними увійшло б богато дісидентів, що між тодїшньою шляхтою були елєментом радикальним, то се скріпило б її в тодїшнїй боротьбі з сенаторами і спеціально — з духовними, в спорі про церковні імунїтети й привілєґії 14). Більший же радикалїзм в постулятах взагалї характеризує посольську палату — по части тому, що їй незнані були перепони в практичнім переведенню тих постулятів, лїпше звістні сенаторам, по части тому, що вона взагалї меньше чула себе звязаною супроти короля.
Сам новий король в 1540-х і 1550-х рр. показував не більше охоти до унїї, як і його батько. Окрім тих династичних мотивів, які ми сконстатували у його батьків, у Жиґимонта-Авґуста були ще й иньші причини, по перше — його приязнь з литовськими маґнатами, близькими свояками його жінки Барбари, по друге — ся обставина, що з унїї зробила мов би свою справу ся польська шляхта, що так зражувала короля своїм гострим тоном.
Огірчений її гострою опозицією, король довго не хотїв зовсїм скликати сойму. Його завзятє вплинуло на шляхту, так що вона спустила з тону. На соймі 1550 р. цїла увага звернула ся на т. зв. екзекуцію прав (заходи против нарушень законів в Польщі); але справа унїї все таки фіґурує невідмінно серед постулятів шляхецьких послів. Вони жадали, аби ще на сїм соймі був визначений день для спільного сойму і на нього покликані не відпоручники в. кн. Литовского й иньших земель, що мають підлягти унїї, але сенатори й шляхецькі посли від повітів, безпосередно. Таке жаданнє не могло одначе прийти до здійснення вже через те, що на сїм соймї взагалї не прийшло до нїяких рішень 15). Але Жиґимонт-Авґуст, сповняючи жадання шляхти, на найпершім литовськім соймі, скликанім у Вильні в осени 1551 р., предложив устами присутного підканцлєра коронного жадання польських станів okolo zlaczenya y wczielienya tego panstwa s korona Polska і про зложеннє в тій справі спільного сойма обох держав на пограничу. Маємо звістку, що на сей сойм приїхало з королем чимало польських сенаторів, що з свого боку старали ся намовити литовських панів до унїї 16). Мотивом знову служила потреба спільної оборони против Турків. Коли ж стани литовські відкликували ся до ухвали Берестейського сойма 1544 р. в сїй справі, король і коронні сенатори пояснили, що польські стани не можуть задоволити ся нею.