Історія України-Руси. Том 4

Грушевський Михайло Сергійович

Принада ся одначе не заохотила Литвинів. На сойм 1557 р. (в Варшаві) вони не прибули, правдоподібно вимовили ся, як потім і в 1558 р., інфлянтською справою. Була то усобиця ливонського маґістра з ризьким архіепископом; Жиґимонт-Авґуст хотїв вмішати ся до неї тому, бо архіепископ був його свояком, а до того ще й польського посла в Ливонїї вбито. Литва сею справою спеціально займала ся 33). Зрештою близших відомостей про сойм 1557 р. не маємо; знаємо тільки, що в рецесї його було повторене жаданнє, щоб найблизший сойм відбув ся з участю станів вел. кн. Литовського 34). Але литовські стани не прибули й на новий сойм — 1558 р. (в Пйотркові). Та судячи по перехованому дневнику його, і в польських кругах інтерес до унїї в сих роках відійшов на другий плян

перед иньшими, внутрішнїми справами. Симптомом ослабленої енерґїї, а з тим — і ослаблених надїй на скоре переведеннє інкорпорації вел. кн. Литовського служить справа перевірення границї Корони з вел. кн. Литовським, піднята на соймі 1558 р.. Згадуючи ріжні утрати, які понесла Польща на ріжних границях, посольські оратори згадували й „захоплене” в. кн. Литовським, покликуючись на „давнї хронїки”. Вони користали при тім з хронїки Кромера й між тим захопленим згадували й Луцьк. Король і тут постарав ся прохолодити запал послів, пригадавши, що самими хронїками не можна нїчого довести, бо мабуть і Литва потрапить покликати ся на свої знов хронїки 35). Замітка дїйсно твереза, та на жаль уже не повторена королем при ”історичних” арґументах люблинського сойму 1569 р.

Як бачимо, король в сих роках все ще зіставав ся обєктивним глядачем польських інкорпораційних змагань і сам до них нїчим не хотїв прикладати ся. Покладаючи ся на се, стани в. кн. Литовського іґнорували всї заклики й заходи польських станів коло спільного сойму й „екзекуції унїї”; вони не хотїли купувати помочи Поляків якими небудь уступками в сїй справі і взагалї обминали всяку спільність з ними. Коли по остатнїм соймі (1558 р.) ливонські рицарі звернули ся до Жиґимонта-Авґуста, просячи його помочи против Москви та піддаючи ся під його протекцію, польські сенатори хотїли взяти участь в ливонській справі спільно з Литвою, а литовські пани недвозначно дали зрозуміти, що не потрібують в сїй справі Поляків. Наслїдком того Польща усунула ся від сеї справи, й Литва взяла ся ратувати Ливонїю сама (на виленськім соймі 1559 р.), а в Польщі гнївали ся на короля, що він у сїй справі, як і в иньших, був сторонничо-прихильним для Литви 36).

Ся участь в ливонській справі одначе мала фатальні наслїдки для в. кн. Литовського й справи унїї. Ливонська справа упала виключно на литовські плечи й показала ся незвичайно важкою. Прийшло ся боронити Ливонїю не тільки від Москви, але витримувати конкуренцію також з Данїєю й Швецією. Від початку 1560 р. вела ся війна з московським військом і вийшла ся незвичайно тяжкою. В. кн. Литовське крім шляхецьких походів мусїло тримати значні, як на той час, наємні війська, що вимагали значних податків від станів (серебщизни).

При тім виявило ся, що задержати Ливонїю в виключнім володїнню Литви не удасть ся. Коли супроти повного упадку й розбитя Ливонїї стани ливонські рішили секуляризувати рицарську державу й піддати ся Жиґимонту-Авґусту, вони вимовили собі, що прилучають ся разом до Литви й Польщі, а на випадок розірвання унїї можуть піддати ся якійсь иньшій державі. Для литовських автономистів таке застереженнє було в високій мірі не миле, бо творило певний завязок реальної унїї між Литвою й Польщею, але щоб не упустити Ливонїї в московські руки, литовські стани на се мусїли згодити ся. Мали надію тільки на те ще, що Поляки може самі перехилять справу на їх бік. В прелїмінарнім актї, уложенім на виленськім соймі 1561 р. з ливонськими відпоручниками, було застережено, що як би Польща не згодила ся прийняти Ливонїю в свою оборону, Ливонїя прилучаєть ся до самої Литви 37). Але польські сенатори згодили ся зараз на прилученнє Ливонїї в тій формі; тільки шляхта робила ріжні трудности, жадаючи сповнення своїх давнїйших домагань, та ображена тим, що в ливонській справі першу ролю грала Литва. Кінець кінцем прилученнє Ливонїї і до Литви і до Польщі стало ся довершеним фактом.

Але се не богато полекшило тягар війни, що тяжів далї на в. кн. Литовськім, бо Поляки якоїсь значнїйшої участи в війнї не взяли. Тим часом прилученнє Ливонїї потягнуло за собою,

в 1562 р., московський похід на землї в. кн. Литовського, а зимою 1562/3 рр. рушив сам царь, і в лютім 1563 р. московське військо взяло Полоцьк. Се був тяжкий удар, тяжший навіть може як утрата Смоленська, бо се була стародавня провінція Литовської держави, далеко тїснїйше звязана з усїм полїтичним і економічним її житєм, і ся катастрофа мусїла зробити сильне вражіннє в литовських кругах.

Литовське боярство, для котрого не минула даремно піввікова участь в парляментарнім житю, починає, під впливом сих полїтичних подїй, рішучо виломлювати ся з під проводу й впливу панів-рад. Тяжкі тягарі, часті походи й великі „серебщизни”, що спадали на плечі боярства, озлобляють його против полїтики відокремлення від Польщі, веденої панами-радою. Тїснїйше сполученнє з Польщею, переведеннє унїї по мисли Поляків обіцювало литовському боярству дїяльнїйшу участь Поляків в війнах, що тяжіли на Литві. Заразом, як підносили унїонисти, обіцювала унїя литовському боярству ріжні иньші спеціальні вигоди: розширеннє шляхецьких свобід, увільненнє шляхти з під переваги маґнатів і т. и.

І от з театру війни, під безпосереднїм вражіннєм її тяготи, по раз перший підносить ся сей постулят литовської шляхти: з табору під Витебськом, в вереснї 1562 р., висилає литовська шляхта, против волї литовських маґнатів, петицію до в. князя й короля, просячи, ”аби доконав унїї з Польщею”. Польське шляхецтво, що від кільканадцяти лїт простягало руки до литовської шляхти, аби вона помогла йому в імя спільних клясових інтересів в переведенню унїї й иньших шляхецьких постулятів, на рештї дочекала ся відповіди — литовська шляхта простягнула й собі руку до нього, до шляхецьких благодатей Польщі.

Примітки

1) Pro ratione postulationis ipsis respondissemus.

2) Volumina legum II c. 269 і 277.

3) Zbi'or pamietnik'ow o dawnej Polsce Нємцевича т. IV c. 39 (лист Стан. Ґурского з 18/11 1544р.), пор. тамже c. 42-35. Ґурский здогадуєть ся навіть, що й Литвини противляться унїї під намовою Бони!

4) Ibid. c. 36 (лист тогож з 15/III. 1544).

5) Ibid. c. 42 (лист тогож з 26/V. 1544).

6) Jest tesz iawno waszey kro. mci, isz to tutejsze panstwo w. x. Litewskie iusz i za szczesnego panowania w. k. m. nie malo i wielkie trudno'sci i nawalno'sci przymowalo, a na zadna potrzebe i. m. panowie korunni, bracia naszi, zadney pomocy nam ani ludzmi ani pieniedzmi nigdy uczyni'c nie raczyli, aczkolwiek o to zawsze przez posly nasze bywali zadani, iedno tylko tego niedawnego czasu ku Starodubskiey woynie (1535) raczyli ich mcz. posla'c nam za swe pieniadze tisiac liudzi iezdnych a pi'e'cset pieszich ku pomocy, o ktora pomoc posylalysmy do ich mci proszac poslow naszich, osob zacnych, dignitarzow powaznych. Zbi'or praw litewskich Дзялиньского с. 415.

7) Рус. лит. лїтоп. — Пол. собр. лЂтоп. XVII с. 352 і 410. Stryjkowski II c. 400.

8) Ілюстрацією тодїшнїх відносин — певного суперництва двора виленського з краківським може служити оден лист першого сенатора литовського Глїбовича (десь коло р. 1547), де він радить свому шурину кн. Сангушкови, старостї браславському, шукати ласки не на дворі краківськім, а в Вильнї (Arch. Sanguszk'ow IV ч. 415).

9) Як на соймі 1563 р. казав Зборовский, каштелян краківський: bywajac przez 18 kro'c poslem koronnym, wiem to i pamietam, ze nie byl ten sejm, kiedyby unia przypomniana by'c nie miala (Zrzodlopisma II c. 298).

10) Бєльский вид. Туровского с. 1092.

11) Zadania posl'ow ze stanu rycerskiego na sejmie w Piotrkowie — Zbi'or pamietnik'ow do dziej'ow polskich Броель-Плятера, l c. 161.

12) Дневник сойму 1548 р. — Scriptores rerum polonicarum I c. 262-3, пор. 171-2, 246, Бєльский с. 1098.

13) Дневник сойму 1548 р. р. 268-9, 271.

14) Відмінно, але взагалї дуже неясно, так що годї й порозуміти його гадки, толкував полїтику посольської палати Довнар-Запольский в своїй розвідцї (c. 12-3).