Історія України-Руси. Том 7

Грушевський Михайло Сергійович

Але замок черкаський з кінцем XV в. стає осередком пограничної української вольницї, яка своїми зачіпками з Татарами та всякими стрічними і переїзжими (в тім і з московськими послами та купецькими караванами) робила багато шелесту. Етнічна форма його імени, привична московському уху, що знало добре Черкасів пятигорських, надавалась дуже добре для означення сеї нової, а голосної вольницї. І так „Черкаські люде”, або просто „Черкаси” стало означеннєм для української козачини в московських кругах, а своєю назвою викликаючи в уяві понятє чогось чужородного, піддало московським книжникам ідею звязати сю пограничну людність з чорноклобуцькою, що жила в тих же околицях в XI-XII віцї. Росийські ж історики XIX в. постарали ся без близшої аналїзи фактів і обставин надати сїй старій гіпотезї наукообразну форму і стали виводити українську козачину від чорноклобуцької людности, хоч вона під час кольонїзаційних переворотів XIII в. мусїла розсїяти ся й зникнути без останку ¹³).

Згодом, коли вияснив ся татарській початок

козацького імени і деяких козацьких терминів — з одного боку, з другого боку — стала відомою татарська кольонїзація в в. кн. Литовськім, стали зявляти ся проби поставити справу козачини в зязку з татарською кольонїзацією ¹⁴). По анальоґії з татарською кольонїзацією Литви гіпотетично припускали анальоґічну татарську кольонїзацію в Київщинї, за часів Витовта і пізнїйше, і від сеї татарської кольонїзації виводили перші початки, обо й перші кадри козачини. Вповнї сї теорії розвинули ся в новійших часах, в історіґрафії росийській і польській ¹⁵). Дарма, що тепер, при розмірно значнім запасї документального матеріалу ми можемо констатувати зовсїм виразно, що Київщина нїяких скільки небудь значнїйших слїдів татарської воєнно-служебної кольонїзації не має ¹⁶); що українська козачина зовсїм не представляє з себе в своїх початках якоїсь суспільної верстви чи кляси, і що український козак в тих початках, як чоловік бездомний і неоселий, являєть ся антитезою воєнно-служебному Татарину в. кн. Литовського, державцю певної маєтности, репрезентанту воєнно-служебного володїння, і що скільки небудь визначної турецько-татарської домішки серед української козачини в тих часах зовсїм не можна вказати.

З другого боку одначе впадала в певні крайности і українська історіоґрафія, в супереч сим виводам української козачини від чужородних етнічних початків стараючи ся привести її в ґенетичну звязь з формами й явищами давнїйшого староруського житя. Ненаукові виводи від ріжних подобоіменних народів вона відкинула уже з початками XIX в. ¹⁷) і звернула свою увагу головно на внутрішнїй зміст козачини, як реакцію народнього житя против польських державних і суспільних форм (особливо з серединою XIX в.). Зовсїм справедливо констатувала вона в козачинї, як вона розкриваєть ся перед нами в пізнїйших часах, з кінцем XVI в., українську народню стихію, форми й тенденції народнього житя вповнї анальоґічні з тими, які розкриває перед нами житє староруське. Але при тім ретроспективно перенесла вона сї суспільно-полїтичні, громадські форми козацького устрою з початків XVII на початки XVI віка. Вона заговорила про громадський устрій козачини на переломі XV і XVI в., про козацькі самоуправні громади з радою козацькою й народноправними гетьманами на чолї. Козачина від своїх початків виступає тут як узброєна громада (община) староруських часів, тільки під новим, татарським іменем ¹⁸). Се була антиціпація вповнї анальоґічна з иньшою — перенесеннєм на початки XVI в. пізнїйшого козацького устрою XVII в.: преємства гетьманів, подїлу козацького війська на полки, і т. и., що зявляєть ся уже у старших українських лїтописцїв XVIII в. і доживає в більш або меньш ослаблених формах до кінця XIX віку. Меньше різка, делїкатнїйша нїж вона, ся теорія козацького громадського устрою кінця XV і поч. XVI в. в ослаблених формах живе до нинї в українскій історіоґрафії і близьких їй по духу кругах. ¹⁹). І на загальнім тлї її виникають ріжні спеціальнїйші теорії, що силкують ся звязати козачину в її перших стадиях з тим або иньшим явищем староруського житя, сеї або иньшої форми його. Така теорія козацько-княжа, що в паралелю староруським громадам з князями на чолї представляє козачину на переломі XV-XVI вв. як озброєні народнї громади під проводом місцевих князїв-гетьманів ²⁰). Теорія противкнязївська, що звязує козацькі громади з противукняжим рухом XIII в. і тими громадами, що виломлювали з князївсько-дружинного устрою й піддавали ся під безпосередню власть Татар, щоб спекати ся князїв ²¹). Теорія бродницька, що ззязувала козачину з бродниками перед-монґольських часів ²²), и т. п.

Всї сї теорії не раз дуже справедливо і влучно вказували анальоґії козацького устою, його тенденцій й відносин до иньших полїтичних чинників (напр. анальоґія уходницького житя XVI в. з бродниками XII-XIII в., відносини козачини XVI-XVII в. до польсько-шляхетського режіму і відносини громад XIII в. до князївсько-дружинного устрою, козацький громадський устрій і громадсько-вічевий лад староруських часів). Але ґенетичного звязку тут нема й бути не може по тій простій причинї, що козачина на переломі XV-XVI віків не була анї орґанїзованою суспільною верствою, анї творила громад, і всї говорення про козацькі громади на початку XVI в. і їх „вічевий”, самоуправний устрій переносять на початки XVI в. явища, які мали місце доперва при кінцї сього столїтя, як я тільки що сказав.

Примітки

¹) ЛЂтописное повЂстствованіе о Малой Россіи с. 3.

²) Вивід се дуже старий: його подавали вже в 1580 р, — як от в меморіалї Гамберіні (Boraty'nski Kozacy i Watykan, Przeglad polski 1906 жовтень).

³) „Аще

же Веспасіан Коховскій и отъ козъ дивнихъ (диких) козаковъ нарицаєтъ, яко тЂмъ скоростію до брани соровняются и тЂхь ловомъ наипаче упражняются, но приличнЂе Стриковскій проименованіе производить, глаголющи, яко отъ древняго своєго нЂкоєго вожда Козака, егоже промысломъ многажди Татаръ побЂждаху, козаками нарицаются. Александеръ ГвагнЂнъ отъ свободы ихъ тако нарекшихся разумЂетъ быти, занеже праотцы ихъ отъ доброй воли охотнЂ на брань исхождаху” (с. 15). Кн. Мишецкий передав нам в своїй „Исторії о козакахъ запорожскихъ” записаний від Запорожцїв в 1730-х роках переказ про славного стрільця Семена, що мовляв назбирав козаків і з ними осїв ся на Низу, а память про себе лишив мовляв в назві „Семенового рогу” на бозькім лиманї.

⁴) „Сіє названіе (Козарів) получили наконецъ и всЂ воины славянскіе, избранные изъ ихъ же породъ для войны и обороны отечества, коему служили въ собственномъ вооруженіи, комплектуясь и перемЂняясь также своими семействами. Но когда во время военное выходили они внЂ своихъ предЂловъ, то другіе гражданскаго состоянія жители дЂлали имъ подмогу и для сего положена была у нихъ складка общественная или подать, прозвавшаясь наконецъ съ негодованіемъ: дань Козарамъ” (с. 2).

⁵) Вид. Туровского с. 221.

⁶) Полн. собр. лЂтоп. II с. 368.

⁷) Напр. начерк Г. Ф. Мілєра О малороссійскомъ народЂ (вид. Бодянським).

⁸) „ВсЂ Черныє Клобукы, єже зовут ся Черкасы” — Воскр. I с. 56.

⁹) Напр. Болтін (I с. 344) оповідає (фантазує), що Ахматові слободи в Курщинї були залюднені „Черкасами”; вони, по їх знищенню, втїкли до Канева, оселили ся тут і поставили город Черкаси.

¹⁰) Карамзін V с. 231: він опираєть ся на тій же ґльосї Воскр. лїтоп., як пізнїйше се робить і Поґодін (ИзслЂдованія V с. 206-7), приймаючи en toutes lettres погляди Карамзіна, тільки в формі цїлком катеґоричній („отстранилъ возможность возражать”, як самовдоволено заявляє сей обмежений чоловік). В трохи слабшій формі прийняв сї погляди й Соловйов („но если упомянутые народцы дЂйствительно составили зерно малороссійскаго казачества, то... къ этому зерну присоединились многочисленныя толпы казаковъ чисто русскаго происхожденія” — I с. 1686). Пізнїйше карамзінську теорію приймав Кулїш (Перший період козацтва) і новійше сю тезу — що чорноклобуцькі племена звали ся Черкасами, з повним переконаннєм повторив В.-Буданов (Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 56 — він відкликуєть ся до Карамзіна, очевидно не підозріваючи, що має дїло з пізнїйшою гіпотезою).

¹¹) В оборот її пустив проф. Антонович (Очеркъ исторіи в. кн. Литовского с. 62-3, пор. Кіев. Стар. 1884, VIII с. 583). В.-Буданов брав її досить скептично (Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 40 і 56). Новійше уживає сього переказу Ляскоронский (Рус. походы въ степи, с. 118) без церемонїй звязуючи сю історію з Витовтом.

¹²) Яблоновскнй (Ukraina c. 33) завважає, що цїлу Черкащину називано „Черкасами”, jak by przez jakie's przypomnienie dawne, і вказує на грамоти вид. Каманїним (Чтенія київські т. VIII ч. 1 і 2): „въ Черкасехъ селище моє Бузуково”, але грамоти сї маємо в пізнїй копії.

¹³) Див. т. II ² с. 550-1.

¹⁴) Вивід козаків від татарського „козак” дав Сенковський в своїх Collectanea (І с. 220, 1824); йому ж очевидно належать анальоґії козацького устрою з турецько-татарським (з устроєм яничарів, єгипетських мамелюків) в час. Библіотека для чтенія 1840-хъ рр. (див. замітку Ол. Грушевського в Записках Наук. тов. Шевченка т. LXXIX). Потім ріжні анальоґії для козацького устрою з татарським принесла статя Хартахая Историческая судьба крымскихъ татаръ, 1866, й вони були перейняті Кулїшем (Ист. возсоед. Россіи І с. 34-5). Навіть Костомаров, що в молодих лїтах сильно виступав против виводів козачини з чужородних початків і доводив ґенетичні звязки побуту княжих часів з запорожським житєм (його статя Мысли объ исторіи Малороссіи, в Бібліот. для чтенія 1846) кінець кінцем підпав впливу сих поглядів і в новійших виданнях свого „Богдана Хмельницкого” писав, що „козачество безспорно татарскаго происхожденія, какъ и самое названіе козакъ (4 вид. 1884 р. І с. 5). Кулїш уже в першій своїй працї (Перший період козацтва с. 27) прийняв московську теорію про чорноклобуцьке походженнє козаків, а пізнїйше (Козаки въ отношеніи къ государству и обществу, Рус. Архивъ 1877 кн. III i VI, Исторія отпаденія І с. 46, але не в Исторіи возсоединенія, де сї всї теорії поминені) приймав теорію черкаського початку козаків і пробував її підперти ріжними етнольоґічними прикметами людности Черкащини й Чигиринщини.

¹⁵) Розумію особливо працї Любавского (Обл. дЂленіе с. 531-3, рецензія на працю Каманїна в Ж. М. Н. П. 1905, VII), Яблоновского особливо Ukraina (с. 395-8), де він, очевидно не без впливу виводів Любавского, виводить українську козачину від гіпотетичної татарської кольонїзації Київщини, по анальоґії з татарськими кольонїями Литви.

¹⁶) Одинока вказана досї згадка воєннослужебних „Татар київскихъ” що одержали наче б то якісь ґрунти в Остерщинї від кн. Олелька і Семена (Акты Зап. Рос. І ч. 77) не знаходить продовження в пізнїйшім матеріалї.