Історія України-Руси. Том 7

Грушевський Михайло Сергійович

Можемо здогадувати ся, що сими злобними аґітаторами були не тільки „неучені попи"' та монахи печерські або брацькі, але в нїй були винні й деякі інтелїґентнїйші елєменти; Косів скромно не шукає їх, пишучи по довершенім компромісї. Як би там не було, коли удало ся рушити козачину против нових фасонів печерських, справа була рішена: печерський воєводич мусїв піти на капітуляцію. Ще зимою 1631/2 р. прийшло до порозуміння в сїй справі між ним і брацтвом. З дня 30.XII маємо вже формальний акт у сїй справі. Шляхтичі київські й иньші братчики київського брацтва освідчають, що вони бажаючи мати школи при своїм брацтві, упросили П. Могилу перенести фундовану ним школу до брацтва і тут її фундувати, а брацтво натомість признає його на весь час його житя старшим братчиком, опікуном і дозорцею свого брацтва, з тим, що виборні „старости" брацтва у завіданню справами його нї в чім не будуть противити ся радї й волї Могили, а в усїм будуть його слухати ¹²).

Під сим актом підписалося тридцять київських шляхтичів — цїкавий реєстр православних шляхетських родів, що тримали ся своєї національности — хоч переважно підписували ся вже по польськи (Филон Воронич, Богдан Солтан, Юр. Голуб, Кришт. Муховецький, Федір Сущанський-Проскура, Юр. Лясота, Стан. Третяк, Филон Стрибіль чашник київ., Семен Павша, Фед. і Парфен Трипольські, Ост. Виговський, Іван Струсевич коморник київ., Андрій Литинський, Олександр Велавицький, Юр. Мощаницький, Сам. Некрашевич, Вас. Домбровський, Дан. Пашинський, Дан. Грудницький, Мик. Сусло, Сам. Сокор ¹³), Федір Виговський, Іван Невмержицький, Стефан Мшанський, Як. Черховський, Купріан Левковський, Самуель Володкович, Марко Трипольський, Александр Олекшій ¹⁴). Крім того потвердили осібними своїми грамотами сю згоду київські владики (митрополит з двома епископами іменем всього духовенства) і військо козацьке ¹⁵).

З сих грамот довідуємо ся, що злучити Могилину фундацію з брацтвом просило не тільки брацтво і духовенство, але также і військо запорозьке — гетьман і все рицерство, вважаючи се „речь быти святобливую и всей церкви православной велице потребную и пожитечную". Як члени брацтва, „гетман, асаулове, полковникове и все війско є. к. м. запорожскоє" дало свою згоду на признаннє Могилї прав „доживотного дозорцы, опекуна и оборонцы" брацтва і поручили київському атаману і всїм товаришам мати його в усякій опіцї. „Яко завше зъ предковъ своихъ войско запорожскоє звикло чинити стараніє о добримъ и пожитечнимъ церкви божой, не мней и теперь въ томъ не уставаючи, звлаща видячи знать зезволеньє Духа Святого, тудежъ згодноє застановеньє всего народу нашего россійского, духовного и свЂцкого — ихъ милости пановъ шляхты яко и посполитства, абы науки або цвиченя въ писмЂ святомъ ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанемъ, коштомъ и накладомъ в Бози превелебнаго отца є. м. П. Могили, — теды и мы видечи барзо речь слушную и церквомъ божіимъ пожитечную, — тоєюжъ милостю братерскою обовязанныє будучи, зезволяємъ и на то припадаємъ, и при той церкви братской яко и при школЂ новозаложеной и при шпиталЂ до ней належачомъ обовязуємъ стоять и опоновать до горлъ своихъ" ¹⁶).

Без сумнїву, становище, зайняте в сїй справі військом Запорозьким, головно й рішило її для Могили. Козачина не тільки чула за собою обовязки, але й права супроти того церковного і національного житя, взятого нею під свою оборону й опіку, й не жалуючи своїх услуг, коли треба було нагнати відповідного холоду на якого небудь „неприятеля віри святої", диктувала свої бажання також і самій православній суспільности, і єрархії православній, яка завдячала їй своє істнованнє. Робила се в справах церковної полїтики, в дражливій справі компромісу православних з унїатами, що займала українську суспільність, і особливо київські круги в тих часах, — і так само, як бачимо, в питаннях освітних, в орґанїзації школи, в характері шкільної науки. Козацькі верхи зовсїм не хотїли зіставати ся пасивними і індіферентними свідками сих спорів і ріжниць, які займали сучасну київську суспільність.

Але характер, енерґія, здібности, проявлені молодим печерським архимандритом в сїм шкільнім інцидентї, очевидно, були відповідно оцїнені і в київських інтелїґентських сферах, і в козацьких кругах. Капітуляція була зроблена з честю для нього: за цїну перенесення фундації до брацтва він здобував ролю його старшини, і енерґічний, повний інїціативи й амбіції характер Могили давав ґарантію, що в його руках сї права старшого братчика не будуть порожнїм почестним титулом. А коли рік пізнїйше Могилї дістала ся митрополича мітра при живім митрополитї Ісайї Копинськім, ся комбінація не викликала нїякого живійшого протесту з боку козачини, так само як і з боку київських інтелїґентських кругів, не вважаючи на те що Ісайя, чоловік напряму консервативного, старовірського, більш підходив під симпатиї козацьких кругів, ворожо настроєних до всього, що пахло релїґійним компромісом. І ся обставина, і неканонїчне поставленнє Могили було прийняте мовчазною згодою, очевидно, не тільки з мотивів опортунїстичних, але і з огляду на особисті прикмети сього офіціального кандидата.

Комбінація ся відкривала дуже важні перспективи спеціально для київських кругів, заінтересованих успіхами культурного, національного руху. Всї три центри, всї три найважнїйші позиції — Печерська лавра, брацтво, митрополїя, між якими було зазначило ся певне

напруженнє, певна небажана дізгармонїя, суперництво, тепер сходили ся в одних руках — енерґічного й здібного печерського архимандрита, і він мав спромогу ті матеріальні і моральні засоби й сили, які давало йому довірє суспільности, і престіж єрархічного голови, і лїтературні та наукові здібности київських лїтератів, і услуги друкарського верстату сконцентрувати і пляново використати на здїйсненнє своїх освітних і релїґійно-національних плянів. Церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять лїт злили ся в одну велику, могутну інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глубокий слїд своєї індівідуальности на всїм характері культурно-релїґійного київського житя сих часів, а навіть на культурнім житю цїлої України, завдяки тому центральному, першорядному значінню, яке здобуває собі Київ для цїлої України (й Білоруси по части) з другим і третїм десятилїтєм.

Повний упадок Острозької академії, значний уже в другім десятилїтю, завершуєть ся по смерти Януша Острозького († 1620). Ослабленнє культурного житя замітне і у Львові, де братчики, заняті будовою і прикрашеннєм церкви, меньше дбали про школу, так що стягали на себе докори патріарха. Виленське братцво переживало також чорну годину; про иньші поменьші центри анї говорити. Вороги українського національного руху злорадно вказували на упадок старших огнищ національного руху. „Всї ваші заходи коло освіти не приводять до нїчого", писав православним Смотрицький по своїм переходї на унїю, з кінцем 1620-х років; „лихі були ваші школи давнїйше, а тепер ще гірші. Де школа острозька, львівська, берестейська, й иньші? А виленська? Багато на неї видано кошту, а користи небагато: от уже скільки лїт з неї як з каменя — анї огня анї води! Дїти в ваших школах тільки й мають ту користь, що з телят стають волами" ¹⁷). Супроти того Київ стає безсумнївним центром для всього православного світу Польщі й Литви, стягає до себе сили з усїх кінцїв його, і його культурно-національне житє, з його ясними й темними сторонами, в третїм, четвертім, пятім десятилїтю XVII віка здобуває незвичайне значіннє для цїлої України й Білоруси.

Примітки

¹) П. Могила І дод. 66.

²) Лист Гавриїла Домецького в Прибавленіях къ твореніемъ св. отцовъ 1846, VI с. 37.

³) Latopisiec I с. 58-9. Костомаров підозрівав справедливість сеї звістки (Рус. исторія въ жизнеописаніяхь II ³ c. 79), але иньші, документальні звістки промовляють за тим, що тут основа реальна (Евгенія Описаніе Кіево-печ. лавры дод. 5-7, пор. Голубева П. Могила І c. 332-4). Єрлич сам жив в Печерськім монастирі і очевидно переказує печерську традицію про суворого архимандрита.

⁴) В дворЂ Іова Борецкого митрополита — значить ся на Лїмонарі 1628 р., друкарнї Соболя.

⁵) Каратаевъ під. рр. 1628-9.

⁶) Тестамент в Пам. кіев. ком. II ч. 8.

⁷) Пам. кіев. ком. II ч. 9.

⁸) Косів в своїм Екзеґезісї — апольоґії нової школи, як її характеристичну прикмету підносить, що нові професори palladyiskie kunszty, w akademiach katolickich idaeowane, na dowcipach ruskich solidius anizeli przed nami bedacy latina lingua florizowa'c zaczeli (Ист. кіев. ак. дод. 12).

⁹) Передруковано в додатках Ист. кіев. акад. Голубева ч. 8.

¹⁰) Г. Домецький, як вище.

¹¹) Ист. кіев. ак. І дод. с. 8а.

¹²) Пам. Кіев. ком. II ч. 10.

¹³) Сї підписали ся по польськи. Останнї два ймення мабуть не шляхтичів. Mikolay Troianicki і по нїм Mikolay Tuczanicki — мабуть дублєт; Suslo видавцї читають замість Susta (акт маємо в копії XVIII в).

¹⁴) Сї підписали ся по руськи; Невмержицького видавцї читають замість Несторыцкій, як в копії. Імена сих підписей полишив я в формі можливо близькій до документу.

¹⁵) Памятники кіев. ком. ч. 11 і 12.

¹⁶) Ibid. ч. 13.

¹⁷) Paraenesis c. 32.

ВІДНОВЛЕННЄ ЄРАРХІЇ: ТУРЕЦЬКА ГРОЗА НАД ПОЛЬЩЕЮ, РОЗДЇЛ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, САГАЙДАЧНИЙ І БОРОДАВКА, ПЕРЕЇЗД ПАТР. ТЕОФАНА І ПЛЯНИ НА НЬОГО, СПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ Й БЕЗУСПІШНІСТЬ СОЙМОВИХ ЗАХОДІВ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, БЕЗОГЛЯДНІСТЬ КОРОЛЯ, ВИМИРАННЄ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ, ПЛЯНИ ПОСВЯЩЕННЯ НОВОЇ ЄРАРХІЇ, ПАТР. ТЕОФАН В КИЇВІ І ПОЛЬСЬКІ ЗАМИСЛИ НА НЬОГО, ПЕРЕГОВОРИ В СПРАВІ ПОСВЯЩЕННЯ, РОЛЯ САГАЙДАЧНОГО Й КОЗАЧИНИ, ПОСВЯЩЕННЄ МИТРОПОЛИТА І ВЛАДИКІВ.