Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Віміна на се відповів, що при великім множестві козацького війська не трудно було б його поділити й пуститися на війну з частиною його — лишивши другу частину для охорони. Польщі козакам нема чого боятися — так вона знищена і вичерпана, і прихильники реваншу не мають послуху у короля і більш розважних людей. Що до грошевої субсидії з боку Венеції Віміна припускав, що вона її не відмовить, хоч має величезні видатки. На се гетьман нічого не сказав, а запитав, чи Віміна має паспорт від польського короля, инакше сказавши — чи робить свої пропозиції за його відомом і згодою? Віміна відповів, що не має і не просив, бажаючи заховати свою місію в секреті, одначе короля поінформовано про сю подоріж, і він виявив своє спочуттє. На се гетьман завважив, що дійсно для такої акції потрібна згода короля — і пустився в згадки про пляни Володислава, розбиті неохочими до війни маґнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Турків, вважав се можливим, бо відносини Татар до Турків подібні до тих, в яких були козаки до Польщі до останнього часу; коли б

хан схотів іти на Турка, гетьман також пішов би. З сього Віміна мусів зміркувати, що всі варшавські балачки про ханські пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцію в сім напрямі й польські накази Хмельницькому — післати козаків на море, чиста фікція: Хмельницький не знав про се нічого і висловлював все се як свій проєкт і цілком нову гадку. Але ясніш поставити сього делікатного питання Віміна не зважився; він тільки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козаків до помочи (в дорозі йому сказали, що Хмельницький саме виїздить за Дніпро до козацького війська, зібраного на поклик хана). Гетьман заперечив — військо зібране для походу на Черкесів, що не схотіли дати ханові уставленої дани хлопцями й дівчатами.

Серед сих розмов, що потрівали кілька годин і перепліталися горілкою, оповідає Віміна, кінець кінцем застелили стіл і принесли обід, до котрого запрошено і його, і потім довго пили, аж доки прийшла пора відправляти послів: одного татарського, другого донських козаків, і гетьман відпустив Віміну, двічі випивши добрим вином за щасливі успіхи венецької зброї. Роспитувавши старшин Віміна довідався, що татарський посол приїздив з подякою хана за козацьку поміч в експедиції на Черкесів, а Донці приїздили потвердити своє брацтво з Запорозьким військом і заручитися його протекцією (про се посольство буде мова далі).

Потім Віміна мав ще другу авдієнцію у гетьмана, і на ній продовжувалися тіж розмови. Гетьман спитав між иншим, чому Венецька республіка не постарається намовити воєвод Валахії, Молдавії і Трансільванії, щоб вони теж підняли ся на Турка і визволили ся з-під його влади? Віміна не знав, що на се сказати. Далі гетьман докладніше спинився на кримській справі, доводячи, що похід хана певно привів би до повного упадку Оттоманську імперію, і тому треба б приложити всяких старань, щоб його підняти, - говорив, що напише про се в листі до Саґреда, і дійсно написав. Стараючись зрозуміти се натисканнє Хмельницького на участь хана (про бажаннє хана воювати на Турка йому знов таки нічого не було відомо!) — Віміна пояснив собі се так: “Хмельницький, чоловік дуже дотепний, знав що йому нема чого боятися иншого нападу, як тільки від сього сусіда-варвара (хана); хоч він не довіряє й Польщі, але знає, що рушитися вона не може, через недостачу людей, грошей і згоди. Тому хотів би бачити Татар заплутаними в турецьку війну: при звязку Татар з Поляками тільки се забезпечило б і улекшило б його людям похід на Евксін, і побіду”.

В суботу, 11 червня гетьман закликав Віміну до Суботова, “свого улюбленого місточка” і там прийняв “з своєю звичайною чемністю”. Сказав, що хоче його відпустити, дав йому листа до Саґреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усім полковникам, сотникам і т. д. чинити післанцеві вільний пропуск і давати, все потрібне на дорогу, і визначив трьох козаків провідників. Висловив надію, що скоро побачить його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким військом в сій справі, та постарається довідатися про погляди хана. Нехай Саґредо буде певен, що готовости підняти се славне діло - війну з Турком, гетьманові не бракуватиме. З розчуленнєм оповідає Віміна про богаті дарунки, які від нього одержав (прегарний карабин, багато інкрустований), всякий припас на дорогу (між иншим мід, котрого рецепту при тім Віміна подає), і кілька талярів “на горілку”. Дуже хвалить при тім Віміна козацьку гостинність і чемність взагалі. “Ґенерал артілєрії (обозний) в переддень мого виїзду після обіду повів мене майже силоміць туди де продається мід, велів принести на стіл деревляні барильця меду і горілки, казав покликати музику і забавлявся, щедро частуючи всіх хто приходив, і так трактував мене кілька годин ще в ночи. Грубовата і для італійської вдачі тяжка чемність — але виявляє велику любязність!”

В листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною) ⁵), гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка, і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, — але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля, “і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли”. В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи — за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, — але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!

Взагалі лист написаний

дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, “Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького”. Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване) Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом “секретар” (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів що були в Варшаві; з причин вказаних гетьманом вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Отоманську імперію кинути в той бік великі сили, і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть і Москва не пропустила б покористувати ся сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду.

В шифрованім листі Віміна оповідає розмову, яку він мав при повороті в однім місточку з найстаршим з тих козацьких послів, що були в Варшаві. Той спитав, з чим гетьман його виправив. Вислухавши відповідь сказав, що Хмельницький мав нараду ⁶) з своїми довіреними людьми в венецькій справі, і всі згодилися, що треба післати певне число човнів і людей на море, — але Хмельницький не захотів рішати не забезпечивши себе наперед з боку кримського хана. Та до повороту Віміни ще можна буде щось зробити! “Я сказав, пише Віміна, — що треба б іще порозумітися про похід. з королем — бо в листі до в. ексцелєнції Хмельницький ставить умовою королівську згоду. Посол засміявся і сказав: “Король дасть дозвіл, а коли ні — то ми візьмемо його у Кодацької залоги”. — Кодак се твердиня збудована Поляками на Дніпрі, щоб стримувати козаків від походів — вони там тримають тепер свою залогу, пояснює Віміна, і далі завважає, що він переконався, що взагалі король і канцлєр не користуються у козаків такою пошаною, як він думав, і не дуже їм милі. Канцлєрові не забувають, що його замислом Хмельницький був під Збаражем проголошений бунтівником, а на уряд козацького гетьмана настановлено було ворога Хмельницького Семена Забуського: канцлєр був автором листів розісланих між козаків, що намовляли їх скинути Хмельницького і прийняти Забуського, і після згоди канцлєр постарався, щоб Забуський був обдарований польським шляхетством, і король дав на се згоду і затвердженнє.

“Що Хмельницький мало симпатизує королеві — пише Віміна далі, — на се, мині здається, я маю два сильні докази. Хмельницький за столом сказав тост до жінки притишеним голосом, так щоб дальші не чули, а мене вони не стереглись, думаючи, що я не розумію їх мови — “За здоровє великого короля”, сказав він: сі короткі слова звучали як зневага. Жінка з ґрімасою рушила головою, вони засміялись і встали.

“Ще більший другий. Принесено до Хмельницького королівський наказ, що під загрозою ріжними карами наказував, які титули треба виписувати Московитові. Поглянувши на папір і зміркувавши зміст він сказав з гнівом: “Так король боїться Москаля? Заберіть геть сей лист, я його не хочу знати! Се не для козаків, що хочуть свободи!” І так він не прийняв сього листу ані не схотів щоб його роспубліковано. Що до канцлєра, то мині здається, мої підозріння про нього і його хитрощі справдилися вповні: ані селянського повстання не було, ані Хмельницький не ходив в похід. Тому то він хотів утруднити подорож (до гетьмана) посилаючи мене на руки київського воєводи і митрополита — найбільших ворогів, яких має латинська віра!”

Я трохи ширше спинився на сім цікавім епізоді — стрічі з нашим козацьким світом культурної західнє-європейської людини, з політичним досвідом і доволі широкою, як на той час, загальною освітою. Віміна уважно приглядавсь до того що бачив, вмів орієнтуватися в нім і доглядатись того що крилося поза лаштунками. Він опублікував потім кілька праць про україно-польські і московсько-польські відносини, українське життя й побут ⁷), і в своїх донесеннях до Саґреда роскидав, як ми бачили, чимало цікавих подробиць життя, звісток і помічень над політичними відносинами.

Коротко докажу історію сих політичних плянів польсько-українських, про котрі зачав мову.

Після виїзду Віміни з Варшави наради і переговори про них ішли далі. 4 червня Торрес подає — здається досить припізнені вісти про нараду, що орґанізував коронний підчашний Остророґ в невеличкім гуртку сенаторів з приводу прохання дунайських католиків переданого одним тамошнім священиком — очевидно тим же Парчевичом. Його вислано на цісарський двір, а відти до Венеції, з листами канцлєра, а в Варшаві радили далі над способами, якби втягнути до сеї справи козаків і Татар. Пляни оживилися, коли розійшлось заклопотаннє викликане ультіматумом Пушкина, і царське правительство дало своїм послам наказ відновити вічну згоду з Польщею.