Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Ще грізніш було се висловлено в листі гетьмана до короля, що мали повезти сі посли ⁷), — але зміст був той же; я наводив уже його ⁸), але тут повторю те, що нам тепер потрібне:

В справі заспокоєння реліґії, що ми були доручили о. митрополитові і духовенству, — коли на нинішнім соймі до повного заспокоєння прийти не могло, то ми й за ту ласку ⁹) в. кор. милости унижено дякуємо і покірно просимо, аби усе, що містить в собі дипльом, тепер же було приведене до виконання як у Короні так і в в. кн. Литовському. Бо то звичайна річ у панів уніятів — не дбати про накази королівські, як то ми дізнали за життя покійного короля, брата в. кор. милости. І знову таки просимо, щоб уже ріжниці в реліґії грецькій більше не було, і по смерти старших панів уніятів, тих що за привилеями покійного короля тримають катедри і церкви з маєтностями, щоб ті бенефіції віддавалися вже нашим духовним — старої грецької віри, послушенства патріярха константинопольського. А коли б за щасливого

напування побажання наші свого ефекту не дійшли ¹⁰), і пішли в відкладаннє — то військо Запорозьке мусить докучати в. кор. милости своїм проханнєм ... поки вони не дістануться до рук наших православних.

Але хоч як військо Запорозьке підчеркувало першинство сеї справи поміж усіми домаганнями, се їй нічого не помогло: король у своїй відповіди на козацькі петиції, даній 3 травня ¹¹), відмахується від неї як справи скінченої:

Що король під Зборовом обіцяв війську Запорозькому в справі з'єднання народу Руского, про се київський митрополит договорився з сенаторами духовного чину — з біскупами і з (иншими) сенаторами: про уніятів, про владицтва і церкви, і король й. м. зробив більше того ніж було написано в договорі, а коли б хто в тім зробив перешкоду, з простих людей чи з урядів, то кор. мил. учинить на те справедливість, як вступить до нього проханнє про се.

Розуміється, все се могло тільки більше подражнити українську сторону, і отсе недодержаннє зборівського договору в реліґійній стороні зістається неустанним против-арґументом до яких небудь пропозицій чи докорів з польської сторони. “Реліґія грецька не заспокоєна" — се висіло весь рік над польсько-українськими відносинами і служило зручною зброєю українській стороні. Коли приміром польське правительство стало накликати Запорозьке військо до війни з Москвою — зараз стало се питаннє: треба заспокоїти Руський нарід в реліґійній справі. Кисіль відбувши в сій справі конференцію з гетьманом і занотувавши для уряду “пункти, які ще треба залагодити”, одмітив і се: “Нарід і реліґію Руську заховати в як найбільшім спокою, щоб не підіймалось ніяких нарікань, і не мішало справи — бо і Хмельницький натякнув, що він хоче домагатися віддання всіх маєтностей владицтв ідучи на ту послугу” (краще сказати: перше ніж іти на сю послугу) ¹²).

Чого домагалися тут, можемо міркувати з тих інструкцій, які дав митрополит свому висланцеві до Варшави Климентові Старушичу після іркліївської наради з гетьманом і Кисілем, на поч. серпня (самий факт сього з'їзду в глухім Задніпровю дав доказ актуальности, пекучости сеї справи). Митрополит вказував, що перемиський уніятський владика Крупецький не допускає до церковних маєтків православного владику Винницького, не вважаючи що король видав йому привилей на се владицтво. Подібне діялося в епархії луцькій з православним владикою В. Чапличем, а ще гірше — в холмській з Балабаном, що не міг ані дочекатися королівського привилею ані тим менше — впровадження в володіннє епархією. Митрополит нагадував, що він кілька разів споминав про обіцяну королем деклярацію; з долученого до інструкції проєкту, — що він просив короля підписати і видати в формі канцелярії, -бачимо, що тут ішла мова про ґарантію передачі православній митрополії всіх урядів і бенефіцій по смерти теперішніх уніятських держателів: всі королівські листи видані за сей час уніятам мали бути уневажнені, як помилково видані, і на будуче ніяких привилеїв на уряди і бенефіції Руської церкви не мало видаватися без рекомендації православного митрополита, і т. д. ¹³).

Розуміється, король такої декларації не дав, уніятські владики борюкалися з православними кандидатами далі, “Руський нарід і руська віра” лишались незаспокоєні всупереч заприсяженій обіцянці короля, і се лежало як камінь між обома сторонами.

Примітки

¹) Michalowski c. 586.

²) ДЂянія мимошедшей справы л. 300.

³) Див. в т. VIII. III с. 216).

⁴) Про се з великими жалями згадує Кисіль в своїм звідомленню з з'їзду королеві.

⁵) Див. нижче московське звідомленнє.

⁶) Інструкція ся, в перекладі, знайшлася у Голіньского 332 і в Польських справах.

⁷) Памятники Кіев. Ком. II ч. 2.

⁸) VIII. III с. 284.

⁹) Що король виявив, видавши свій дипльом.

¹⁰) Фраза збудована лихо, не знати — чи се вина копії чи ориґіналу.

¹¹) Користуюся копією, що добули московські посли, — Польські справи 1650 р. ст. 3.

¹²) Міхаловского с. 552.

¹³) Оссол. 225 л. 314: Instruktia oycu Klemensowi Staruszewiczowi ode mnie Syluestra Kossowa metropolity kiiowskiego etc., czego ma oretenus v naiasnieszego maiestatu IKMci expostulowac (між документами отриманими в Варшаві на початку осени); пункт 4 сеї інструкції читається так: Prosic aby i. k. m., р. n. m., na pewne obiecane nam puncta Rusi nie w vniey bedacey declaratia ewa panska, ktora dawno maiac gotowa teras posylam, raczyl podpisac y iako nalezy z kancellariey kazac wydac. Ся декларація, по вступних

фразах починається так: “на ніякі бенефіції, великі й малі і на маєтности церковні як в Короні так і в в. кн. Литовськім по смерти теперішніх державців без відомости і листовної рекомендації згаданого о. митрополита не-уніята і наступників не-уніятів ніяких привилеїв і листів з канцелярій наших коронної і литовської видавати не велимо, і коли б які небудь були видані — будуть неважні. По смерти велебного о. Антонія Селяви ні титулу митрополії київської ані маєтностей ніяких ні в Короні ні в в. кн. Литовськім не будемо давати, але всі маєтности ... як неправно одлучені від митрополичої столиці київської софійської, тої що не в унії, повернемо і вже нинішнім повертаємо”, і т. д.

ПОЛЬСЬКІ ПЛЯНИ НАПУСТИТИ КОЗАКІВ НА ТУРКІВ, ПОЛЬСЬКІ ПОГОЛОСКИ ПРО ХАНА, ЩО ВІН ХОЧЕ ВОЮВАТИ З СУЛТАНОМ, НАДІЇ НА ВЕНЕЦІЮ

Щоб зробити польську сторону податливішою, відвернувши її сили й увагу від українських справ, Хмельницький з старшиною на всі способи силкувалися вплутати Річпосполиту в війну з котрим небудь сусідом. Але з тих способів не виходило нічого — крім розголосу. Розголос був справді не абиякий! Уже тоді йдуть балачки про плян розділу Польщі з ініціятиви Хмельницького, приблизно такий як став набирати реальности 6-7 років пізніше: московський цар візьме Литву, Шведи Прусію, Ракоцій Краків і т. д. ¹). Але пляни сі визрівали повільно. Так само, з тих же мотивів, польські керманичі ломили собі голову над ріжними плянами, якби розвести козаків з Татарами й звернути їх силу на котрусь иншу державу. Але на великий їх жаль, і Хмельницький з ханом трималися міцно, та заявляючи повну готовність іти війною куди схоче польський уряд, збирались іти воювати разом, — не инакше як разом і всюди разом, і тим вперед відбирали половину рації від кожного такого політичного пляну, що їм пропонувалося з польської сторони.

Зимою, після зборівського замирення, в польських кругах відродився старий проєкт Володислава-Осоліньского: пустити козаків на море. Руховою пружиною, була, мабуть, знову Венеція, що всі сі роки вела енерґійну боротьбу з Туреччиною, замкнула Дарданелі своєю фльотою і шукала на всі боки союзників, щоб окружити Царград бльокадою з півночи і сходу. Венецькі політики вернулися до старих плянів орґанізації козацького наступу від Чорного моря, розбитих смертю Володислава, і ще з осени 1649 р., зараз по зборівськім замиренню, вони стали шукати відповідну людину, щоб вислати до козаків. Може не без їх же авспіцій поновилася в Балканських краях акція для орґанізації повстання серед балканських християн, що їх іменем накликала свого часу Володислава IV до виступу проти Турків ²). Воєвода Валахії Матвій Басараба взяв на себе протекторат. В його столиці Торговищі зимою 1649 р. зібрали ся на з'їзд більш і менш автентичні представники сеї анти-турецької ліґи, і в грудні відси вислали до Варшави священика Петра Парчевича, з листами від “намістника болгарського”, католицького болгарського архиепископа (in partibus) і якихось “начальників болгарських племен" — закликати Польщу щоб вона помогла балканським християнам визволитися від Турків ³). З подібними ж закликами ті балканські змовці зверталися також до Австрії й Венеції. В Варшаві, як оповідав потім Парчевич, привезений ним плян против-турецької ліґи був дуже прихильно прийнятий: канцлєр Осоліньский, підканцлєр Лещиньский, Єремія Вишневецький й ин. заявились її прихильниками. Гетьман Потоцкий, що прибув слідом з Криму, теж взяв її сторону. Польський уряд рішив підтримати місію Парчевича перед австрійським і венецьким двором, вислав з ним свої листи та дав своїм послам відповідні інструкції вербувати прихильників сій анти-турецькій лізі. А у себе в першу голову почав в сім напрямі переговорюватися з татарським послом, що прибув слідом за Парчевичом.

Варшавські дописи до ріжних західніх газет кажуть, що сей посол теж привіз пропозицію союзу против Порти. Якийсь неназваний сенатор, котрого лист опубліковано у французькій ґазеті з 1 березня, повідомляв, що татарський посол переказав королеві докори, зроблені турецьким візирем ханові за його замиреннє з Польщею: хан був ними до крайнього загніваний, і відповів, що він війшов в порозуміннє з королем, аби доходити своїх прав опіки над малолітнім турецьким султаном, — разом з королем він піде для сього походом на Царгород. В инших ґазетах повторялася звістка, що хан шукає союзників для війни з Портою. Маємо й варшавські записи, як про се оповідалось. Якийсь невідомий кореспондент, доносячи про авдієнцію татарських послів, росповідає спочатку офіціяльну частину сього посольства: запитаннє, чи зборівський трактат затверджено? пригадки про невиплачений харач за ряд літ; пораду — забути козацькі провини і задоволити їх жадання. А далі додає таке неофіційне оповіданнє. По відповіди канцлєра на офіціяльні пункти, татарський посол, мовляв, оповів, що перед його виїздом з Криму приїхав з Царгороду посол Отаманської Порти з такими запитаннями до хана: “Чому то він підбивши мечем так богато країв належних Польщі, не подав їх в підданство цісареві турецькому, як його васаль?” "На се великий хан так відповів. Витолкуйтеся наперед передо мною, на що ви, вбивши попереднього, правдивого султана, посадили на панстві дитину? я її не визнаю і не хочу визнавати за цісаря, і не узнаючи нікого за свого пана, не хочу нікого мати й признавати, тільки короля польського бажаю приятелем мати” ⁴).