Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

При кінці травня (ст.ст.?) Хмельницький похвалився, що він своїми наказами і погрозами навів такого страху, що Кисіль може й сам безпечно вибратися до своїх задніпрянських держав (маємо сей лист також в московськім перекладі — навожу його з деякими скороченнями, пропускаючи гетьманські повторення про його суворі накази):

Ясновельможний, милостивий пане воєводо київський! Пильний я маю промисел і піклуваннє, щоб приборкати й утихомирити посполитого роду людей. Умисно посилав наші листи з наказами (грамоты наши наказные) до полковників пограничних і міцно наказував, аби сильно карали своєвільників, а котрих і смертю тратили. А тепер за листом вашим посилаю (знову) наші листи негайно — аби тих своєвільників, які не за наказом, а за своєю волею ходять, половивши горлом скарати, аби через них мирний договір з й. кор. мил. не нарушався, а навпаки — укріпився нашим заходом і піклуваннєм... І наказав я міцно, під смертною

карою тим же полковникам пильнувати, щоб наїздів на шляхетські доми і на підданих людей королівських і шляхетських ніяк не чинилось” ¹⁰).

Згадавши потім про льояльні запевнення свого союзника — хана, що він разом з гетьманом завсіди готов на неприятеля королівського (себто на московського царя — як того собі бажало польське правительство) ¹¹), гетьман знову повертав до своїх заходів коло утихомирення Сіверщини:

“А нині ваша милость, нічого не боячися, зволь за Дніпро їхати до своїх держав. Там всі наші урядники (приказные наши) мають від мене тайний наказ, щоб своєвільників, які б почали бунти вчинати, всіх смертю карати.

Вашої милости зичливій ласці себе поручаю. Писано в Чигирині мая в 26 день р. 1650. Б. Хмельницький гетьман й. к. мил. війська Запорозького ¹²).

Разом з сим листом московським воєводам була прислана і копія одного з тих поновлених гострих наказів, що гетьман тоді розіслав полковникам. Дійсно суворий — шкода тільки що московський переклад стер характеристичну кольоратуру ориґіналу:

Богдан Хмельницький з військом й. кор. милости Запорозьким. Суворо наказуємо і докоряємо полковникові чернигівському. Богато з ваших сторін вістей недобрих писано, і все вони не від кого йдуть, тільки від тебе одного! Значно, що ще військових справ не знаєш. І нині до нас вісти дійшли не добрі, що в Любечу ¹³) зібралося множество своєвільних людей. Конечно наказую тобі приятельсько ¹⁴), абись старих привидців ¹⁵) переімав і до Київа відіслав, в чім наказав я помічним бути й полковникові київському — тих котрі і за границею сваволю чинять і не хочуть моїми бути, і з обох сторін замішаннє чинять і спокій хочуть розірвати. А коли того пильнувати не будеш, а з ними спілку триматимеш, і шляхту і підданих кривдитимеш і в володіннях їх волю у них відбиратимеш ¹⁶), то й ти сам одної кари з ними будеш варт! А тобі все сповняти згідно з сим нашим наказом! Писан у Чигирині мая в 27 день 1650 року. Богдан Хмельницький гетьман запорозький ¹⁷).

Потім, з приводу очевидно скарг гетьмана Потоцкого, маємо такий лист гетьманський до ніжинського полковника (теж в московській підправці, так що я його даю в перекладі): Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького пану полковникові ніжинському і всім сотникам і отаманам полку Ніжинського. Сповіщаємо, що дійшла нас відомість, що великі бунти у вас і сваволя починається: панам шляхті, підстаростам і урядам велике безчестє чините, на них грозитеся і похваляєтесь, і у підданих (крестьянъ) панських силою відбираєте млини і в оренди панські вступи собі чините ¹⁸). А так останнім словом наказуємо вам, абисьте того відстали і відали, що спокій правдивий з королем й. м. і Річчю-посполитою, і готовим бути (треба) против неприятеля короля й. м. і Річ-посполитої, коли на службу свою, яка трапиться, покличе. А коли б хто мав бути бунтівником, перебивати підданим панським виплату подимного до скарбу короля й. м. і чинш річний панам збороняти, доходи панські з млинів, і оренд давати, або безчестє урядам чинити ¹⁹), — такий кождий буде суворо горлом караний. А військо Запорозьке короля й. м. все згідно з нинішнім з'їздом з й. м. паном воєводою київським в Ірклію і з постановленнєм з ним у всіх пактах зборівських поступати і їх сповняти має. Про се й до й. кор. милости посилаємо, щоб панове до своїх маєтностей приїздили, і згода через се була запевнена ²⁰). Тому й подруге пильно й суворо напоминаємо, абисьте всяких бунтів і своєволі заперестали, відаючи, що всякий такий звичаєм військовим горлом караний буде. А та грамота наша для ліпшої віри печатю нашою військовою стверджена і підписом руки нашої. Писан в Арклю августа 10 дня року 1650. Богдан Хмельницький гетьман війська й. к. милости Запорозького рукою своєю ²¹).

Оголошуючи в тім часі і мобілізацію для молдавського походу, гетьман наказував всім “як братів напоминати оден другого, аби йдучи в ту дорогу ніже в жоднім місті, ані по городам так руській шляхті як і Ляхам, котрі в теперішнім часі в наших краях знайдуються, жадної кривди ані слова злого не важилися” ²²). Коли ж

виявилося, що ся мобілізація (як думали — на Поляків) таки не обійшлась без збитків, гетьман з волоської границі (з Ямполя) видав 28 серпня універсали до старшини, війська "всього поспільства, що за військом іде і назад повертає”, суворо забороняючи чинити які небудь кривди шляхті, що мешкає в Київськім і в Чернигівськім воєводстві, “так реліґії руської як і римської”, ані на здоровє наступати, — а за всякі такі злі вчинки дає полковникам київському й черниговському право карати смертю провинників "до нас не отсилаючи”. А чотири тижні пізніш, повертаючи з Волощини і довідуючися, що підчас сього походу по ріжних місцях піддані вийшли з послушенства своїм панам, і богато шляхти — панів своїх потопили і пограбували, — він дає право, навіть самим панам, спільно з місцевими полковниками, карати непослушних підданих “на горлі” ²³).

Не маємо докладніших відомостей, яке вражіннє і які наслідки викликали такі розпорядження, але можемо з усякою певністю сказати, що ся нещира і неясна політика гетьманського правління мусіла в високій мірі збільшати невдоволеннє з нього, з гетьмана і з старшини.

З ріжних сторін ідуть чутки про переселення на схід поза межі польського досягання, себто кінець кінцем — за московську границю, і дійсно людність сунула сюди неустанно, а вічні суперечки пограничних московських урядників з козацькою старшиною за переходи границі, захоплення ґрунтів і промислів в граничнім поясі, і и. т. д., — являється одним з симптомів сього руху.

Ґоліньский в своїх “Термінатах” записує чутки, що ходили по Польщі весною 1650 р. про сю утечу українських мас, в супереч всім заходам і бажанням Хмельницького, що в своїй безпорадности жалиться перед королем: “Неустанно що тижня шле Хмельницький своїх послів до короля, заявляючи свою охоту, зичливість і вірне підданство з своїми козаками, і дає знати, що хлопи з Руси Дніпром ²⁴) ідуть на Московщину і там піддаються Москві, не хотячи бути послушними своїм панам на Руси, і підіймають Москву на війну против короля і всеї Річипосполитої. Що з ними скаже робить король (питає нібито Хмельницький) — чи їх затримувати, чи їх бити, чи вільно пускати?” ²⁵).

Кисіль пише королеві в квітні, з приводу моковських похвалок, що військо Запорозьке впрошується під Московську протекцію:

“Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм прирожденним, - хоч поганству, а поготів там де оден нарід і одна віра! Тому я завсїди більше боявся сеї ліґи (московської), ніж татарської. Але вповаю на милосердє боже, що коли не попустив того на нас в першім і другім році не попустить і тепер! А до того й козаки, що правлять тим селянством, ніколи не прийдуть до доброї згоди з Москвою, анї Москва з ними”. І далі, нарікаючи на “шарпанину” українського люду з боку жовнірів і всяких офіціялістів: “Чернь, не можучи терпіти тіранії, по тім як її на ріжних місцях горлом карано за бунти і виступи против панів, валить за Дніпро, і не знаю вже, хто ще там зістався? ²⁷).

Поки ті новини не залунають (про московський протекторат) ще яко-тако; але скоро від Москви вийдуть ті новини — всьому кінець! Чернь, настроєна як найгірше, піднесе чуба, і тоді бо-зна що буде зо мною і з усею Річ-посполитою. Тепер на все треба зважитись, і доходів і всього зріктися, аби під хвилю, коли приготовляється війна загранична, була загашена війна внутрішня”. “Розіслати універсали, щоб ніхто не смів зачіпати (козаків і селян, очевидно). Які не чують, нехай тепер почують, що діється з вітчиною. Нехай закинуть шарпанину! Я тут рискуючи здоровлєм своїм для служби в. кор. м. на собі несу весь тягар — нехай же ті панове що в тилу мене помилують: нехай не видирають у хлопа все що він має з душею разом, аби тільки потім якось назад до Польщі втікти!” ²⁸).

Розуміється всі сі поклики старого воєводи — зріктися претенсій на доходи з української людности, приборкати жовнірів і т. д., були цілком не реальні і безнадійні. Але цікаво, що він се розумів: що по всім пережитім українського “плєбса”, чи “ґміну” ніякими карами на горло не можна загнати назад в перед-революційне ярмо, і вони, сей “плєбс” або знайде собі иншого протектора, або вивтікає за кордон Річипосполитої. Принаймні стільки ж зрозуміння, скільки у сього старого волинського шляхтича, не менше, ми мусимо припускати і у Хмельницького та инших керманичів козацької політики. Вони мусіли розуміти, що їх готовість проливати як воду кров українського “гультяйства” чи “сваволі”, котру вони з такою пильністю демонстрували перед польськими кругами, не розвязує справи, а тільки збирає наоколо них громовину тяжкого, злопамятного хлопського гніву і завзяття, котре также небезпечно було силоміць затримувати в межах козацької України, як і випускати за її межі.