Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Коли розміри тому позволять, я при кінці подам вповні деякі матеріяли.

Примітки

¹) Особливо попрацювали і цінну поміч дали мені: д-р М. Кордуба у Львові, д-р В. Герасимчук в Кракові й Варшаві, А. Витошинський у Відні, В. Євфимовський і Д. Юркевич у Москві; їм, а також А. Єршову, Д. Кравцову, М. Петровському і С. Порфиріеву, що також брали участь у сій роботі, складаю щиру подяку.

²) Деякий матеріял у мене був зібраний і перед війною я почав був робити з нього маленькі статті — одна надрукована була в збірнику на честь проф. Корсакова: “Линчай і Линчаївці”. Але матеріял сей згорів, і я його не відновляв; в VIII томі і в нинішнім розкидані місцями маленькі екскурси в сю сферу.

НАСТРОЇ

ВЕСНИ 1650 Р., ТРІВОГА ВІД ПОВОРОТУ ПОТОЦКОГО, НЕВДОВОЛЕННЄ КОЗАЦЬКИХ МАС

Зрада хана під Зборовом зломила визвільну боротьбу України в момент найвищого піднесення її. Змушені до тяжких і болючих уступок, які цілком нівечили визвільну проґраму, поставлену козаччиною як мету рішучої розправи з польським маґнатством в 1649 р. — гетьман і старшина напружили всю енергію і всі дотепи на те, щоб якось утримати фактично-вільну територію Козацької України, заховати її неприступність для польського війська і польської шляхти і таким чином закрити сумний факт зборівського компромісу — до тої хвилі аж знайдеться можливість скасувати його формально ¹).

Але нагода не приходила. Політична ситуація не давала можливости чимсь натиснути на Річпосполиту. Правлящі польські круги старанно обминали всякі зачіпки з Козаччиною. Ніяк не можна було посварити їх із сусідами. Москва, Швеція, Крим підтримували з Польщею приязні відносини, і так само не хотіли починати з нею, як і вона з ними. Одинокий реальний союзник Козаччини — кримський хан після зборівської зради пильно заховував своє незвичайно вигідне і корисне становище посередника і сторожа угоди між Польщею і Україною, що робило його предметом гарячих залицянь і запобігливости обох сторін. Все се змушувало українську старшину до всякої обережности і стриманости.

Маленький сам по собі епізод — поворот з неволі коронного гетьмана Миколая Потоцкого, а за ним слідом його товариша Каліновского — був дуже симптоматичним з сього боку, і викликав сильне вражіннє ²). Козаччина вважала Потоцкого найбільшим і найнебезпечнішим своїм ворогом. Се ж він піднявся був на повне знищеннє Козаччини на перші вісти про повстаннє! Коли сей тяжкий ворог опинився в татарській неволі — се було великою потіхою, і поки він там сидів, се наповняло Козаччину гордим почуттєм, що таки їй удалось притерти роги ворожому магнаґству. Хмельницький хвалився перед московськими аґентами, що доля Потоцкого лежить в його руках, і без його згоди хан Потоцкого на волю не пустить. Без сумніву, він і старшина всяко настоювали, щоб хан Потоцкого не пускав. Одначе хан таки його пустив, і то навіть без викупу. Правда, викуп мав бути таки виплачений, хан його не зрікався, - але випускаючи Потоцкого він робив перед польським урядом благородний жест, ніби то “дарував волю” коронному гетьманові ³), і се ясно показувало українській стороні, що кримський уряд взагалі не має ніякого заміру бути її одностороннім приятелем.

Так само неприємно мусіло вразити її, що инший сусід і союзник, котрого хотілося теж притягнути як ближче — воєвода молдавський Василь в сім епізоді брав дуже діяльну і горячу участь, клопотався у хана про звільненнє Потоцкого і всяко улекшував йому переїзд до дому.

Дуже неприязний вітер повіяв з цілого сього епізоду на українську сторону. Нагадав їй, що не приятелів вона має навколо себе, і змусив пильно й трівожно оглянутись наоколо — по своїй землі і по за нею ⁴).

В наших руках єсть тепер записка Потоцкого в козацькій справі подана королеві по повороті: вона ясно показує, наскільки була оправдана трівога викликана його поворотом, не тільки серед козаччини, але і всіх прихильників замирення. Старий ворог Козаччини яскраво представив непримирене противенство козацького і шляхетського табору і висловивши переконаннє, що справа може бути розвязана тільки війною, тим самим дав твердий проґностик на найближчий час.
–

Ідучи до Люблина, згідно з наказом в. к. м., отримав я листа від своїх (урядників) з Бару. Повідомляють мене, що козацькі залоги прийшли до Шаргорода, Винниці, Браїлова — намірів їх доміркуватись не могли, описали тільки їх поведінку і вчинки, а саме такі. Млини приналежні до староства Барського і шляхетські — грабують. Збіжжа на Україні купувати не позволяють. Подільським і покутським підданим вільного переїзду забороняють, і українським (підданим) приїздити з збіжжем і з живністю на ярмарки й торги подільські й покутські не позволяють. Такі повторяють слівця: “Нехай Ляхи як пси від голоду здихають”.

Чи ті хлопи бажають добра Річипосполитій,

і чи не оживуть вони на весну разом з Москвою, — полишаю то глибокому осудові в. к. м. Я ж з тих їх учинків бачу, що вони доконче хочуть зкинути з себе ярмо підданства, і дай Боже аби не задумували вчинити лінії між державою вашої кор. м. і тими провінціями, котрі посіли — щоб мати відокремлене від в. кор. м. володїннє ⁵), як то загально говорять.

В давніших роках козацькі залоги завсїди були на Запоріжжю, тепер перенеслися з Запоріжжя на погранича воєводства Браславського з Подільським, і як перше служили безпечности пограничній ⁶) — щоб ми своєчасно мали відомости про татарські походи на нас, — тепер против нас обернули свою сторожу. Давніше вважали Татар за неприятелів, тепер за приятелів, а за головних неприятелів вважаємося ми! Давніше Дикі Поля були коло Дніпра, Інгула, Інгульця, Богу, — тепер хочуть їх завести почавши від Бару аж по Львів. І таки певно того докажуть — тим тільки, що зголоднілим і через часті неприятельські наїзди знищеним підданим подільським не позволятимуть купувати живности — як то вже й роблять, а до того наїздами будуть докучати. Всіх до себе переваблять. Вже хлопи таборами до них ідуть. А коли хлопів по містах і селах не буде, настане певна дичина, певні пусті поля ⁷), а в них неодмінно — кочовиска козачі і з них дальші походи в землі в. кор. мил.

Бо то ще не певний спокій, найясніший мил. королю, що постановлено пакти, Хмельницький перед маєстатом в. кор. м. упокорився, і віддано присягу на послушенство! Коли вони такі вірні піддані, і він (Хмельницький) такий цнотливий слуга, — чому він так часто посилає до хана, розпалюючи його на війну? чому ріжних монархів і княжат запрохує до спілки в війні? Чому обіцяє їм відступити ріжні провінції? Я так розумію, що з прирожденного свого лукавства (przewrotnosci) він недобре замишляє вітчині і маєстатові в. кор. мил. На доказ минї вистачає того самого, що козаки ніколи не дотримали віри статочно, і що більше складали присяг, тим більше у них було хитрости, неправди, зради, нежичливости. А що маю їх (доказів) стільки як волосся на голові, то ніяк не можу дати себе збити з такої опінії про козаків і Хмельницького, що у них не то що слизька вірність, але ніякої вірности нема! Дізнали того попередники — дізнав Жолкевский, Конєцпольский, дізнав і я. Дізнав єси і в. кор. мил., коли по стількох писаних обіцянках Хмельницького, по стількох запевненнях спокою вони насамперед перших послів в. кор. мил. не пошанували, а других постинали ⁸), потім кинулися на війська в. кор. мил. і піднесли свою безбожну руку (хоч то їм не пішло на добре!)

Але припустім, не упереджаючи подій, що Хмельницький буде чесним і памятаючи таку ласку і добрість в. кор. м., схоче затримати чернь (plebem) в обовязку. Як же він, прошу, її затримає? Коли у неї так розбіглися колеса своєвільства, що їх жадним чином не можна затримати? Чи у них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба. Одного сьогодні стратять — на його місце иншого — здібнішого, справнішого виберуть, і то такого щоб їх сторони пильнував. ⁹). Переконався я в тім під Кумейками: зимою знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — тогож моменту обрано на реґімєнт Гуню, і я 12 тижнів вів з ним війну та ледви привів до послуху — зброєю і не малим розлиттєм крови. Всі комісії, скільки їх бувало, ніколи не кінчилися без пускання крови, і доки хлопство не побачило сильного війська з нашої сторони, і земля не скропилася кровю, доки шаблі не затупляться на їх шиях, — побачиш і тепер того в. кор. мил.
– не погамується та сваволя, і цнотливими вони не будуть, поки не побачуть нашого оружного війська та його рішучости.

Коли за давніших часів, коли ще Річпосполита цвіла, тяжкі вони були до послушенства, тим більше тепер, коли сліпе щастє наповнило їх пихою, за сею карою божою. Хотів би я бути фальшивим пророком — але все мині показує, що тих хлопів ніщо не може привести до послуху і від бунту відогнати може тільки одна шабля! Бо хоч би в. кор. мил. хотів ужити иншого способу, а саме — велів їм іти на море, або на війну з яким небудь иншим монархом, — певнісінько, що не підуть за наказом в. к. м., тому що бояться нарушити і стратити ті зносини, що мають з чужими державами. Тому нема иншого способу на ту сваволю крім шаблі, як я вже сказав, і треба щоб вона була скоро. Бо щоб проволока могла залічити се лихо, на те не треба надіятись, а навпаки — так рахувати, що чим довше ми тут хоробу запустимо, тим тяжче буде її лікувати. Бо їм що далі то прибуває сили, а у нас убуває, і так ми певно будемо переможені.