Стріла Часу
Шрифт:
— Оксано?
— Я, друже…
— Дивно як… Ніби в дитинстві. Що ви хочете показати мені?
— Дитинство, Василю. Мовчіть і йдіть…
Горовий замовк і йшов у повній темряві, спираючись на руку Оксани. Ну, звичайно, все повернулося назад. Сон закінчився, дивний, неземний сон! Минуть канікули… і він повернеться до Києва. Здавати дипломну роботу… і мріяти про чудову незнайомку… про зеленооку Оксану…
— Оксано!
— Я, Василю…
— Ви плачете?
— Ні, ні, друже… То вам здається… Мовчіть. Ще трохи.
Під ногами м’який пісок. Він ніби запрошує
— Сідайте…
— Слава богу, — почувся буркотливий голос Діжі. — Комедія закінчилася?
Василь обережно сів. Під ним камінь. Чому камінь? Де ж вони? Пахне димком багаття, потріскують іскри, в обличчя пашить тепло. Щось клекотить — весело, пустотливо… І пахне, пахне юхою!
Горовий зірвав пов’язку, скочив на ноги. Ніч, зоряна ніч охопила його, обвила темно-синім серпанком, притиснула до землі. Прямо перед ним — вогнище. На триніжках — казан. А праворуч, рядом з Гнатенком та Оксаною — дід Данило. Він весь заріс бородою та вусами, згорбився, тільки очі — дитячі сині очі — сяють з хащів щетини веселими вогниками. Сміється він чи плаче?
— Діду! — несамовито крикнув Горовий.
— Сину!
Обнялися гаряче, як найближчі родичі, як найрідніші люди. Дід затих в могутніх обіймах Василя, тільки плечі його дрібно тремтіли та чулося схлипування. Потім він одхилився, любовно оглянув Горового, здивовано похитав головою.
— Чудеса, та й годі! Живий Василь! Мати рідна… Такий як і був! Коли б не читав брошури про Ейнштейна, нізащо не повірив би, що таке побачу…
— Що я, діду! — сказав Василь зворушено. — Ви подивіться на професора!
Дід зачудовано глянув на Діжу, який уже скинув пов’язку і, посміхаючись, наблизився до гурту.
— Оце… професор?
— Еге ж. Це він!
— Той самий?
— Той самий! Іван Ігнатович!..
— Так він же був лисий? І старий? Ну ти — я розумію! А як же це?..
— А його там омолодили, діду, в чужому світі… Ну та ми все розповімо!..
— А бий тебе сила божа! — Вдарив дід руками об коліна. — Доведеться нову євангелію писати, отакі чудеса творяться! Ну, здрастуй, перероблений професор! Почоломкаємося!.. А тепер познайомтеся!
З-за дідової спини до вогню підступив високий, дужий хлопець у білій сорочці нарозхрист, в чорних штанях. Василь пильно поглянув на нього. Хто ж це? Трохи піднятий вгору ніс, великі чорні очі, каштанове волосся…
Хлопець наморщив ніс, застрибав на одній нозі і запищав тонким голосом:
— Гаряче, кругле! Лежить біля посадки!..
— Льонька! — крикнули разом Діжа і Горовий. — Не може бути!
— Ха! — вигукнув дід. — Молодий професор може бути, а старий Льонька не може бути! Він, власною персоною!
— Так той же був білий, як сметана!
— Почорнів! — махнув рукою дід. — Цілуйтеся, вражі сини! Ану всі, до гурту! Бачите, юха вариться. Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…
— За що ж, діду? — озвався Василь.
— Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте
— Чиряки! — підказав Горовий.
— І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?
Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.
— Оксано! Що з вами? Куди ви?
— Верніться назад, Василю! Не треба…
— Ні! Так не можна. Зачекайте!..
Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.
— Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…
— Що ви?
— Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!
— Як ви смієте, Оксано?
— Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…
— Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.
— А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…
Стежечками старимиНе ходи.Почуття примарамиНе буди…Нам весни, минулоїНе вернуть,Я пішла зозулеюВ іншу путь…Спогад тінню синьоюПо сліду,Та по ньому нині яНе піду…Почуття не вернетьсяЗолоте,А сліди метелицяЗамете…— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!
— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?
— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?
— Що ж? — понуро сказав Василь.
— Слова Вогняного Смерча. «Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!» Дуже слушно сказано…