Суєта

Карпенко-Карий Иван Карпович

Іван, сміється.
– Забув на лихо, а то б я вже вас розважав.

Макар. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!

Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав усього-на-всього тілько чотирі двойки.

Макар. Мало.

Карпо, сміється.
– Чудак!

Макар. А через що ті двойки?... На канікулах би вчиться, брат же Михайло вже був в університеті, доказав би; а він. залізе в бур’ян, та й цвірчить цілий день цвіркуном. А ввечері в дерезі свистить соловейком -

шу­кай його, щоб учився.

Карпо, сміючись.
– Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що, справді, співа соловейко... Ловко свистів.

Іван. Не без користи врем’я проводив.

Макар. Ну, що соловейко, то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх! Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш... А то знову по театрах лиха го­дина носила, та ще не-аби-як, а в бороді, з ву­сами!... (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!

Іван. От прошле врем’я, а їй-Богу я в ґімназії меньче пустував від других; тілько, як той казав: великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде в пам’ятку. Яків Яєшня, що-дня начіпляв бороду й навіть у театральнім буфеті; для штуки знайомився з нашим над­зирателем, курив з ним, частував його горіл­кою - і нічого! А я один той раз начепив бо­роду - й піймався.

Карпо. Мабуть, погано начепив, не вміючи?

Іван. Та ні, добре начепив! Тілько знаєш, скучне щось грали, я давай кричати цвірку­ном... У театрі сміх - а я ще дужче. Де­сяцькі почали шукати цвіркуна між слуха­чами, один, шельма, прислухався й підійшов ззаду. Я не бачив, і тілько-що зацвірчав, а він мене за рукав, почав тягнуть, я його штов­хнув, він упав і промовив: держіть цвіркуна! Тут підскочило ще два, й потягли цвіркуна з театра. Я почав борикатись, хотів утекти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Зпершу злякався, думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене на низ, а там якраз курив наш надзира­тель Шпигановський. Побачив. «Піймались,» каже, «господин цвіркун.» А я йому язика показав...

Макар. Доцвірінькався!

Всі сміються. Входить Василина.

ЯВА V.

Ті ж і Василина.

Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердяться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.

Макар. Та все через цього цвіркуна. Бере шапку.

Іван. І тут я винен - отак усе!

Макар. Треба поспішать, щоб не опіз­ниться.

Вийшов.

Карпо. Та ще рано.

Іван. І охота татові самому їхати на вок­зал... Тут усього дві верстви.

Карпо. Рад, що таких дітей діждався.

Івдн. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!

Василина, обніма Карпа. Братіку, мені треба купити новеньку шляпку, бо в мене стара, нема в чім піти до церкви.

Іван. Чого ж тілько шляпку? По мойому, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.

Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіти? Невже запаску?

Іван. На голову? Де ж таки!

Василина. Крупа! [1]

Іван. Ха, ха, ха!

Карпо. Ти ж перше не ходила дома у шляпі, а тепер як нарядишся по городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!

Василина. Та як же мені одягатись?

Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки на­шої околиці.

1

– Так лаються на солдатів, що часто дістають їсти кашу з крупів (крупа = крупи) Ред.

Василина. В запаску?

Іван. На голову?

Василина. Крупа!

Карпо. Одежа повинна відповідати ста­новищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою, при батькові, при матері, пильнувать госпо­дарства, чи, може, вчителькою будеш...

Василина. Я хочу вчитись, я хочу лікарем бути.

Іван. І будеш виписувати на одну боро­давку кварту азотної кислоти.

Карпо. Я не знаю, як батько; а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.

Василина. Хіба ти нас учив?

Карпо. Спитай батька.

Василина. Земля батькова, то батько й учив усіх.

Карпо. Спасибі, що оцінювала мою працю.

Іван. Земля сама не годує, треба пра­цювати біля неї.

Василина. Обізвався працьовитий!

Іван. Карпо один робить, а ми пороз­зявляли роти, як каліки, та й кричимо: дайте, не минайте!

Василина. Може, ти каліка, а я ні!

Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?

Василина. Я вісім клясів скінчила, а ти що?

Іван, витягується.
– Старший писарь кор­пусного штаба.

Василина. Ха, ха, ха! Великий чин!

Ходить по хаті.

Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно - свиня, а начини його доброю начинкою, дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писарь, то на мене можна пхекати? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих кни­жок, що тобі й не присниться; і горя на­брався й дечому навчився такому в суворій школі життя, - чому ніяка школа не навчить.

Василина. Бачу, що ти навчився базікати.

Іван. Слухай, Васочко! Ми все бала­каємо з ножа: гостро та вразливо; так не го­диться! Давай будемо говорити, як брат з сестрою.

Василина. Говори. (Сіла.)

Іван. Виною всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритися з тим станом, з якого вийшла, і куди тебе фор­туна тягне силоміць назад.

Василина. Ніхто мене не може приси­лувати жити на хуторі.