Суєта
Шрифт:
Іван. Не в силі діло! Ти хочеш бути лікарем, - це хороші мрії; а чи можеш ти бути лікарем, про це й не думала! Не кожний художник - художник, не кожний письменник - письменник, не кожний лікарь - лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього. А друге - ти не довчишся, бо це не легко... Тілько марно згаїш час.
Василина. Що ж то, я така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене вчили в гімназії?
Іван. Щоб не ходила у тьмі, а у світлі, щоб розумніща була!
Карпо. Щоб була в
Василина. Ха, ха, ха! Жінкою! Матір'ю!... Ха, ха, ха! Для цього не треба було кінчати вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків - я й багата, і вчена, побояться навіть сватати, та я й сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка іншої верстви - я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікарь...
Іван. То сама б женилась?
Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я - не хочу заміж.
Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права вчительки - вчи.
Василина. В селі?... Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказати, ні з ким душу одвести. Крізь сльози. Ні опери, ні театра!... Плаче. Училась, училась, і на-тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро й Михайло будуть жити в городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду!
Вийшла.
Карпо й Іван, мовчать.
Іван, ходить по хаті. Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту й пересадять на инчдй. Помалу, помалу, воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч - гіллям униз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!...
Карпо. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!... Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти й кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут - нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія й покинули! Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката - нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріхо, прощай, село, на віки!
Іван. Виходить: і не вчити - погано, і вчити - погано?...
Карпо. Ні, треба вчить, тілько не так.
Іван. А як по-твойому?
Карпо. Чого ти од мене захотів, є розумніші - нехай вони придумають.
Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю - я скоро візьмусь за діло.
Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти втомився й тілом, і душею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоровлі, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав у дисциплінарний баталіон.
Іван. Ха, ха, ха! А що ти думаєш?... Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізати своє серце - і раптом перемінився!...
Карпо. Олава Богу!
Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти - не знаю.
Входить Демид.
Ті ж і Демид.
Карпо. Демид! Здорові були!- (Цілуються.) Дуже рад вас бачити.
Демид. Як поживаете?
Карпо. Спасибі! Живем серед натури, здається - натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо й, утомлені, разом зі сонцем одпочиваємо.
Демид. Радісно й мило так жити. (Пізнає Івана.) Іван?
Іван. Писарь корпусного штаба в запасі.
Обнімаються.
Демид, дивиться на Йвана.
– Ой, як же ти перемінився! Ледви пізнав, а більше догадався!... І погляд не той, невеселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?
Іван. Чотирі місяці як вернувся, і ввесь цей час лежу та думаю: що робити? А ти вчителюєш?
Карпо. А як же, випускає неграмотних грамотіїв у світ.
Демид. Ну, вже й неграмотних.
Карпо. Сам, брате, вчився в сільській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого:
«На бєрєґу пустынных волн, стоял он дум вєлікіх полн!» [2] А через два роки зробився неграмотним!... Нема чого читать, а найгірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.
Демид. Одначе в вас он чудова бібліотека, а поговориш з вами, то думаєш, що скінчили вищу школу.
Карпо. То вже як брати почали вчитись у ґімназії, так і я з їх поміччю почав наново вчитись, і от за пятнацять літ мало-по-малу зробився грамотним!... Стрівайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на вчительські курси.
2
– “На березі хвиль пустелі стояв він, повен високих думок”.
Демид. Я і приїхав на курси.
Карпо. Де ж тут курси?
Демид. У вас. Я приїхав повчитись.
Іван. Хіба й ти вже грамоту забув?
Демид. Ха, ха, ха! Приїхав повчитись хліборобству.
Карпо. Жартуєте?
Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї... Бачите, учителювати в сільскій школі і не працювати біля землі - прямо таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю у школі. На вакаціях учителі, здебільшого, робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і думаю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подати в земство проект, щоб при кожній було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю обробляти, щоб не дряпали її, як дряпають батьки, без системи.