Свідків злочину не було
Шрифт:
– Йому не сповістили?
– Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.
– Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?
– До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.
– А де ваші батьки?
– Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.
– Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його?
– Ні, ні! – гаряче заперечила. – Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.
– А його товаришів?
– У нього лише один вірний товариш – Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.
– Якими вулицями ходив Руслан на тренування?
Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія – сумна і болісна…
– Я ніколи його не проводжала, – нарешті мовила. – Він завжди з Віталиком…
– Ви знаєте, де водна станція?
– Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом – причали, – пояснила мені. – Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.
– Чому він обрав саме вітрильний спорт?
– Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.
– Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?
– У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».
– А де спить Руслан?
Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.
– Можна глянути?
Вона байдуже кивнула.
Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.
– Ви тут нічого не зачіпали?
– Ні.
– І не прибирали?.
– Руслан сам прибирає свою кімнату.
– А він не залишив ніякої записки?
– Я шукала, нема.
Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.
– Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?
Вона сполохано глянула на мене.
– Є…
– Бажано останнє фото, – уточнив я.
– Зачекайте, – взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.
Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?… Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.
Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.
Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.
– Фотографував Віталик… на Перше травня, – пояснила.
Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.
– Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, – пообіцяв їй.
– Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?
– По якій Пушкінській? Коли? – здивувався я.
– Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, – знічено мовила. – А хіба я вам?…
– Радутний – тренер?
– Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, – і розгублено, стримуючи сльози, додала – З водної станції набагато ближче додому.
Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.
Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина – не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти – десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.
Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…
Мелодія згасла. Надворі – ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.
– Е-хе-хе, життя… – зітхнула. – Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…
Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.