Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

– Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику

дурницю зробив цей чоловік, – замислено мовив майор. – І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

– Завдяки Шулешко, – додав я. – Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

– Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус – це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним,

і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, – забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше – галасували діти. Вони грали у «пекаря» – ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

– Денисе! – гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

– Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

– І скільки разів ти поцілив? – запитав його.

– Одинадцять, – не без гордості відповів.

– Ого! Молодець! – похвалив. – А горло ще болить?

– Трохи дере, коли ковтаю. – І він ковтнув слину.

– За що той дядя дав тобі карбованця?

– А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, – охоче відповів і засміявся. – Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.