Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло

повітря. Глипнув на годинник – двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз – взяли!…» Я впірнув у зелений тунель – платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету – там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

– Добрий день, Михайле Степановичу, – привітався.

Він повернувся – і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім – зажура. Столяр кивнув.

– Не знайшли, видать… – скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». – А мені він сьогодні приснився…

– Напевне, думали про нього.

– Думав, звичайно, у самого троє онуків, – сів на березову колодку, розмірковував: – Якщо досі не об'явився – діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися – це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… – і, не доказавши, махнув рукою.

– Ви ще довго працюватимете?

– Сьогодні до шостої години, – Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

– Радутний не спізнюється?

– Ніколи. Павло акуратист. – Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. – Через два дні їде на республіканські змагання.

– А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

– Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… – розгублено промимрив затинаючись.

– Гаразд, гаразд, – заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. – Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і серед них я швидко відшукав Кнехта, який здалеку був схожий на смугастий ящик, поставлений на парапет.

Про що думав боцман Лило? А може, він і не боцман? Хтось вигадав, як і прізвисько Кнехт, і воно пристало, мов реп'ях. Втім, головне, щоб до 16.00 він нікуди не двинув. Треба було раніше зустрітися з ним. Он Пушкінська. Десь там жив Кнехт і щодня їздив по ній мопедом ловити рибу…

У воротях водної станції

з'явився Табурчак. Вчасно прийшов, хоч погодився й неохоче. Я розумів: після – недавнього викриття почувався він кепсько й знову бачити мене йому не хотілося. Але то дрібниці, порівняно з тим, що його чекало попереду.

– Табурчак! – я замахав рукою. – Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

– Як там Валентина Гнатівна?

– Пішла… – протягло відповів.

– Куди? – мені чомусь здалося – покинула його.

– У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, – пояснив. – Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах – безнадія.

– Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

– Ні, пізніше, – обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

– Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, – м'яко зауважив. – Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

– Почекайте мене тут, – сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. – А вас підвів подарунок Шулешко.

– Як підвів? – не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

– Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, – і не без задоволення сказав. – Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

– А ви єхидна людина, – неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

– Не завжди. – Я встав. – Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.