Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало.

Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник – ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор – Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

– Заходьте, Вадиме Івановичу, – запросив його. – Раніше почнемо – раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

– Як там Валентина Гнатівна?

– Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… – Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

– На яку ви настроєні розмову? – почав я здалеку.

– У смислі?… – не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

– Відвертості.

– Я з вами відвертий, – стенув плечима, ображено суплячись. – І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?

– Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, – спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

– Що ви говорите? Схаменіться! – нервово затовк сигарету в попільниці.

– Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

– Яка Шулешко? Яка?… – засовався на стільці інженер. – Не туліть горбатого до стіни!

– Не перебивайте.

Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

– Я… я не знаю ніякої… Шулешко, – приреченим голосом видушив Табурчак.

– Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

– Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, – Табурчак закусив нижню губу від злості.

– Гаразд, – я дістав із шухляди кепочку. – Вам знайома ця річ? – і пильно, не криючись, дивився на інженера.

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

– Звичайно: півміста такі носять.

– Півміста? – іронічно перепитав я. – Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

– Я не знаю ніякого Василя, – затято відказав і прохально, стомлено додав: – Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

– Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

– Ви упереджено ставитесь до мене, – зненацька випалив, зводячись. – Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник – двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

– Трохи затримайтесь, – попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

– Прошу, – запросив її жестом.

– А хіба вже пів на десяту? – обсмикала сукню.

– Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

– Сідайте, Ярино Григорівно, – підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

– Ви знаєте цього чоловіка? – запитав її.

– Знаю.

– Звідкіля? – скинувся інженер. – Що за комедія, інспекторе? Для чого?

– Не гарячкуйте, – зупинив його. – Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…

– Це вона продає зернята на нашій вулиці! – впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. – Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, – зневажливо здвигнув плечима.