Свідків злочину не було
Шрифт:
– О котрій годині ви пішли додому?
– У мене нема годинника, – кивнула на свою руку. – Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло – і я сюди, під акацію.
– Тобто восьмого числа?
– Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… – Базарувальниця видушила посмішку. – Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же
– А коли ваш син залишив… ну, оцю?
– Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… – схлипувала, витираючи очі брудними пучками.
– Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.
– Загайгора… – повторила і ще поворушила губами. – Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.
– І не стежте за ними, – порадив, аж тут мене осінило: – І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.
– Боже, як ви взнали, що то я?…
Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.
Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.
Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.
– Егей, хазяїне! – гукнув.
– Я тут! – озвався звідкілясь Дмитрук.
Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.
– А, капітан, – подав шкарубку долоню. – Яким вітром?
– Все тим же, Никодиме Карповичу.
– А я того вилицюватого не зустрічав, – вибачливо повідомив. – Навіть питав декого, чи не бачили.
– Покажіть мені дачу Шулешко, – попросив його.
– Шулешко… – замислено повторив. – Шулешко… Який він з себе?
– Не «який», а «яка», – посміхнувся. – Симпатична молодиця, білява, їздить «Волгою»…
– А, Раїса, жінка Івана, – ляснув себе по лобі Дмитрук. – Вона сьогодні вранці приїздила.
Я аж повеселів. Дивився на сторожа з любов'ю, наче на рідного батька.
– Зайдіть, Никодиме Карповичу, на її дачу і під якимось приводом взнайте, хто там зараз живе.
– Залюбки, – охоче погодився сторож. – Вона досі не сплатила внесків товариству
Дмитрук замкнув дачу, і ми пішли. Він смішно човгав калошами, і мені кортіло порадити йому підв'язати їх мотузками. Никодим Карпович знову згадав свого сина, який надіслав телеграму про терміновий від'їзд на острів Цейлон шукати якогось метелика. Саме слово «метелик» він вимовив з презирством і відразою.
– Ще далеко? – запитав його, щоб перевести мову на інше.
– Он дача з флюгером-каравелою.
Я ковзнув поглядом по дахах, що витикалися із зелені фруктових дерев, і неподалік, кроків за тридцять, побачив на тонкому шпилі вибагливо вирізану із жерсті каравелу.
– Якщо він є – нічим не викажіть себе. Коли нема – махнете мені рукою.
Никодим Карпович помалу підійшов до хвіртки й зник на подвір'ї. Я стримував хвилювання. Ще ніколи не був спокійним перед затриманням злочинця. Здавалося б, пора вже й звикнути, але не міг, як ото моя мама перед кожним уроком. Хвилини спливали повільно, тягуче… На вуличку вийшов Дмитрук і махнув рукою. Я підійшов до нього.
– Нема, – чомусь пошепки мовив. – Я заглядав у вікна…
Дача Шулешко цегляна, з мансардою. Від хвіртки до ґанку стежка, вимощена сірими плитами. Я з тривогою поглядав на широке, запнуте фіранкою вікно мансарди. А раптом Кисюра там і стежив за нами? У нього виникне підозра, і тільки ми підемо, як він дасть драла. Озирнувся – на вулиці нікого.
Спати Кисюра не міг, бо його розбудила сестра. Та для певності я теж зазирнув у вікно й побачив газову плитку, три стільці, невеликий стіл, на якому стояли пляшки з-під горілки й пива, дві миски, чашка. Наступне вікно – спальня: розстелене ліжко, на спинці стільця темно-сині штани й біла сорочка, на вішалці – сірий одяг. Темно-сині штани… Такі були на ньому, коли ми шукали Хрипливого на проспекті. А зараз він, мабуть, вилежувався на пляжі.
Сказав Дмитрукові:
– Я піду на пляж, а ви постоїте на пагорбі. Коли почну кидати камінчики у воду, подзвоните… – я написав на аркуші з блокнота номери телефонів Скорича і чергового, подав Дмитрику. – Скажете, що грабіжник на пляжі. Як, зумієте?
– Авжеж, неважко… – знизав плечима. – Велосипедом швидко доберусь до телефону.
Аби нікуди не подівся Хрипливий. Що Кисюра і грабіжник одна й та ж особа – я вже не сумнівався. Коло з'єдналося. Ми мовчки йшли вузькою вуличкою до лиману. Після полудня щедре сонце потроху вичахало, але пекло ще добре. Що ж, розшук Хрипливого не дуже й затягнувся – на четвертий день… Тьху-тьху, коли б не наврочити!
Я зупинився, показав Дмитруку на пагорб, що зеленів ліворуч.
– Он там постійте, наче дивитесь на лиман.
Дмитрук зігнувся й поліз на пагорб, а я почав спускатися до лиману. Йшов наче на прогулянці, щоб нічим не привернути до себе уваги Хрипливого, якщо він тут. Не боявся, що він мене впізнає, бо я теж не запам'ятав його під час сутички опівночі на Гарматній.
Ось і пляж. Людей небагато, переважно молодь і діти. На камінні – кілька рибалок і трохи осторонь четверо картярів. Не троє, як до обіду, а четверо, і вже й молодик у темних окулярах з ними.