Свідків злочину не було
Шрифт:
– Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.
– Ну хоч щось ви запам'ятали?
Зеленяк замислився.
– Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.
– На якій вулиці це трапилося?
– Дунаєва.
– Хрипливий стояв впритул до вас?
– За півметра.
– І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?
– Ні.
Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі –
Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них – це свідомо сприяти злочину.
– Видужуй, Ігоре, – побажав Зеленяку й вийшов.
Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.
Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.
Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.
– Сідайте, капітане, – звернувся до мене Скорич.
Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі – збирався з думками…
– Розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив.
Я переказав свідчення Зеленяка.
– Чому він не заявив у міліцію?
– Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.
– Н-да… – Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. – Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?
– Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.
– Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?
– Навряд, – заперечив Скоричу. – Зважте, Дмитре Юхимовичу, – він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.
– Переконливо, – скупо посміхнувся майор.
– І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.
Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову
– Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…
– Недалеко, Арсене Федоровичу, – здогадався Скорич, що я мав на увазі. – Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.
А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.
– Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, – сказав майор. – Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.
Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:
«ЗАЯВА.
Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.
Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2-13-37.
Табурчак Валентина Гнатівна».
Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.
– Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, – сумно мовив майор. – Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.
– Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?
– Він у відрядженні. Отже, ще нічого не знає.
– А не міг Руслан непомітно пробратися на корабель? – висловив припущення.
– Ні, перевіряли, – заперечив майор. – І того дня діти ні в які аварії не потрапляли, – випередив моє наступне запитання.
– А якщо хтось збив його машиною і забрав… ніби у лікарню, а насправді вивіз за місто, десь у ліс, річку…
Скорич потер перенісся.
– Все може бути, Арсене Федоровичу. До речі, нам нічого не відомо з життя хлопчини, про сім'ю, в якій він ріс, його друзів. Розберіться, – сказав майор. – Чи впораєтеся з обома справами? Вони чимось схожі.
Я посміхнувся, бо вони справді схожі між собою тим, що в обох немає вагомих фактів.
– Хоч і два зайці, але треба вполювати обох, – відповів без ентузіазму.
– От і гаразд. Тримайте мене в курсі розшуку. Як наша спека? – спитав, коли я вже виходив.
– Звикаю, хоч і смажить так, що до п'ят дістає, – спробував пожартувати.
У своєму кабінеті я поклав перед собою свідчення Зеленяка і заяву Табурчак. Чи хтось із дільничних інспекторів повідомить про Хрипливого? За що ж зачепитися? День отримання платні… Коли місцевий, то… або його друзяки працювали на заводі, або він сам там працював. А може, випадково дізнався…