Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

Радутный Радий

– Де ти?
– знову зойкнула дўвчина, випустивши його руку.
– Не йди!

Юрўй простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посмўхнувся - все одно нўхто не бачить!
– й взяв дўвчину за маленьку долоню.

– Тут я, тут. Не лякайся.

Замўсть вўдповўдў дўвчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестўли пацючў кроки.

Юрўй повернувся до завалу, сўв на велику брилу, дўвчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.

– Ну, ну, не плач, - грубувато сказав вўн по паузў.
–

Все не так уже й погано. Ми ще живў, чи не так?

– Т-т-так...
– судячи з голосу, дўвчина хоч трохи посмўхнулась.

– А це найголовнўше...
– Юрўй згадав купи пошматованого м'яса на станцўў.

Запала тиша.

– Що це було?
– зненацька запитала дўвчина.

Юрўй здригнувся. Це питання вўн ставив перед собою з самого початку. Ставив - ў не знаходив вўдповўдў. Довелось придумувати зходу.

– Ну, - не дуже впевнено почав вўн.
– Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.

– Звўдки?

– Оце вже не знаю. Можливо, якўсь мутанти, на зразок тих московських пацюкўв, можливо, нашў вояки щось наексперементували, - бачила, на площў стояло два армўйських фургони, можливо, - вўн посмўхнувся.
– ўншопланетна навала...

Дўвчина здригнулась.

– Тў чудовиська...
– прошепотўла вона.
– Це щось жахливе...

Дивна рўч - це питання хвилювало ўх навўть бўльше, нўж власна доля. Але поступово дўйшли й до того.

– Як ти гадауш, нас шукатимуть?

– Ясна рўч!
– впевнено, аж занадто вўдповўв Юрўй.
– Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.

Про те, що вўд рейок до завалу було не менгше сотнў метрўв, й що завал взагалў навряд чи хтось помўтить, вўн цўлком розумно змовчав.

– Крўм того, - додав вўн по паузў.
– Твоў знайомў або родичў, мабуть же знають, куди ти пўшла?

– Нўхто не знае, - тихо промовила дўвчина.
– Я взагалў тўльки сьогоднў прилетўла й увечерў мала вже ўхати далў, на пўвдень. Вўдпочити хотўла в родичўв... А ти? Тебе шукатимуть?

Юрўй не вўдповўв. В ўнститутў будуть думати, що вўн вдома, а вдома... Тьху!

Знову залопотўли лапки по пўдлозў.

– Що це?
– запитала дўвчина.

– Не знаю, байдуже вўдповўв Юрўй.
– Пацюки, мабуть.

– Ой!!!

Оглушивши Юрўй ўстеричним вереском, дўвчина незрозумўлим чином опинилася в нього на колўнах.

Тўло ўў було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячў, й невўдомо чим би все це скўнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнўше, одразу двў.

Перша - брила, на якўй вони вмостилися, раптом ворухнулась.

Ў друга - вгорў, пўд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помўтне фоосфоричне сяйво.

Юрўй зблўд.

– Ой, слухай!
– так само зненацька скрикнула дўвчина.
– Чуїш? Тут копають! Ми врятованў!

Справдў, з-пўд завалу долинув шурхўт. "Хўтин об панцир..." машинально констатував Юрўй.

Ў, захопивши з собою дўвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкўв.

Навўть Тьма не могла злякати бўльше, нўж примарнў фосфоричнў чудовиська.

Крўм того, поява "скорпўонўв" означала, що нўхто нўкого шукати й не збираеться.

Якщо тўльки взагалў "хтось" ще залишився.

Третя версўя - про ўншщопланетну навалу - раптом перестала бути смўшною.

Тунель був вузьким ў незкўнченим, кўлька разўв Юрўй з дўвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нўхто з них вже не знайшов би дороги назад.

Втўм, в цьому не було потреби.

Вони втомились й побўгли повўльнўше, потўм пўшли, потўм зупинились, перепочили й пўшли знову, потўм Юрўй, ўдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дўвчина, потўм ще пробували бўгти, щоб зўгрўтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрўя болўло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцў, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пўд ноги дўвчинў, злякався вереску, вкусив ўў й кинувся навтьоки.

А потўм десь поблизу загримўло й затряслись, наче в лихоманцў, стўни, а з низького склепўння сипонуло пўском.

– Що це?
– зойкнула дўвчина.

– Можливо, вибух, - невпевнено буркнув Юрўй.
– А можливо, трамвай...

А ще через хвилину вўн пўймав себе на думцў, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...

Тому що вельми образливо було гинути тут, в темрявў, багнюцў й холодў, коли в кўлькох метрах над головою буяе день, свўтить ласкаве яскраве й зовсўм не пекуче, як здавалось ранўш, сонце й ганяють туди-сюди трамваў...

Вони йшли, перепочивали на холоднўй мокрўй пўдлозў, вставали й рушали далў, ў все сильнўшще давався взнаки голод, й все бўльше спиралась на руку Юрўй дўвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тўкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвўдникўв - ну як, ви ще не здохли? Ще вас ўсти не можна? Ну, нўчого, не турбуйтесь, ми зачекаем!
– ўхнўй подорожў настав край.

Тупик.

Юрўй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом - а втўм, що тут було не слизьке й не гидке?
– стўну.

– Кўнець...
– прошепотўв вўн раптом пошерхлими губами.
– Край.

– Що?
– не зрозумўла дўвчина.
– Що ти маеш на увазў?

Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вўдповўдь.

– А!..
– з якимось полегшенням зўтхнула вона.
– Ясно.

– От ў все, - знову сказав Юрўй.
– От ў все...

– Хай йому чорт!
– додав вўн по паузў.
– Не було нўякого сенсу пхатись аж до кўнця. Могли б спокўйно посидўти там, бўля завалу.

– Навряд чи, - вўдгукнулась дўвчина.
– Тодў б тобў муляло те, що ти не спробував врятуватись, хўба не так?