Святослав
Шрифт:
Баян, навпаки, пішов у батька – кожум’яку Супруна – невисокий, але жилавий, із засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тільки шкіри м’яти, ногою по землі вдарить – гуде земля.
Що ж до Ореля – був він зовсім не схожий на братів своїх: волосся русяве, очі карі, сам стрункий, а голос такий, що коли співав на стіні города, чути його було за Дніпром.
Вони виїхали з Києва одразу ж після того, як їх покликала княгиня. По темному спустились з стіни, біля Либеді поповзом пробралися крізь печенізький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печеніги пішли на Гору…
Але як не боліли в них серця,
Раннього ранку вони вже були далеко від Києва. Увечері опинились край Полянської землі, над Россю, вночі спочили й проминули селище, де жили чорні клобуки, а до нового світанку були далеко в дикому полі.
Тут, у дикому полі, братам треба було стерегтись на кожному кроці. Скільки не кинь оком – тягнулось поле, рівне, де-не-де перерізане яругами, в яких ховались річки. Весело й радісно було тут весною і літом, коли від землі підводилась, зеленіла, переливалась хвилями під вітром тирса, коли скрізь зацвітали голубі дзвіночки, жовта шавлія, сині волошки, білі велетенські ромашки.
Зараз поле було похмуре – вигоріло за довге літо під промінням яскравого сонця й почорніло, скрізь пов’яли трави й квіти, на корені засохла тирса. Тільки сухі ості, ніби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навіть і пахло згаром.
По темному полю, по сухій землі мчали і мчали вперед вершники, час від часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли підіймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.
І брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, після того як вони перепочили над річкою і піднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручі, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрій, а тоді сказав:
– Завернемо праворуч і будемо поспішати…
Коні полетіли. Братам було чути, як під копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повітря, вони їхали просто проти сонця, щоб сліпучі його потоки сліпили ворогів і щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрії чорні цятки – печеніги гнались за ними.
Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слідом летіли печеніги… І сонце врятувало братів, бо коли, ніби прощаючись із землею, ще раз заграло нестерпним сліпучим сяйвом – чорні крапки вдалині розтанули в імлі, зникли. Але три вершники так само летіли за сонцем. Вони не зупинились і тоді, коли сонце зайшло, і навіть тоді, коли поле злилось із небом у вечірньому серпанку і коли молодий місяць став на чоті між зір, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на південь.
Нарешті брати зупинились над берегом якоїсь річки. Коні довго стояли на місці, і по них пробігав дрож. Брати впали на траву.
– Чи багато їх було? – запитав Орель.
– Багато, – відповів Горяй. – Але до них було далеко.
– Добре, що ми поїхали на захід, – замислився Баян. – Тільки сонце нас врятувало.
У темряві вони спутали коней. Поїли й самі – хліб та в’ялену рибу. Вода з річки видалась їм вином.
– Тепер заснемо, – сказав Горяй, – але спати будемо по
Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березі річки, вийшов у поле і там лежав, притулившись вухом до землі, слухаючи. Але ніде в полі не чути було кінського тупоту, земля була холодна й німа.
І довго-довго серед темної ночі недалеко від братів, що міцно спали, сидів Горяй. Він сидів, мабуть, довше, ніж належало, бо прокинувся Орель.
– Ти чому нас не будиш, Горяю?
– Ніби ще рано.
– Ні, давно пора. Бачиш, уже місяць закочується. Лягай, Горяю!
Горяй ліг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чоті Орель. Він також вийшов далі в поле, але до землі не припадав, а стояв там у темряві, сторожко прислухаючись, – він мав дуже гостре вухо.
Перед самим світанням він тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву…
– Трава суха, – вирішили вони. – Сліду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо…
Коні також спочили й добре попаслись за ніч. Почувши кроки братів, вони весело заіржали. Брати осідлали коней.
Ще один день вони їхали спокійно. Все ближче й ближче було до річки Бугу, шлях їм увесь час перетинали ліси, де доводилось їхати повільніше. Зате тут вони не боялись печенігів, що з своїми кибитками блукали тільки в полі.
А все ж надвечір вони наскочили на печенігів. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять-п’ятнадцять вершників. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.
І знову брати полетіли в полі, за ними мчали печеніги. Але тепер зовсім близько лунали їхні крики. Брати чули, як час від часу мимо їхніх вух свистять стріли. Проте відчували, що можуть втекти, втечуть. Печеніги відставали, крики їх віддалялись.
І раптом на певному скаку один із братів – Баян – пустив поводки, одкинувся в сідлі і, обливаючись кров’ю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далі й далі, Горяй і Орель почули крики печенігів…
У цю ніч два брати не спали. Вони сиділи на високій могилі, на вершині якої стояв кам’яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звідки їм було все чути, тільки поле мовчало навкруг.
– Брате Горяю, – промовив Орель. – Нам треба було, мабуть, лишитись і вмерти з Баяном.
– А князь Святослав? – запитав у відповідь Горяй. – Хто йому повезе звістку?
І хоч вони обидва були хоробрі й сміливі, але заплакали в пітьмі цієї ночі, бо в них дуже боліло серце за братом. Їм здавалося, що він десь ходить близько і що йому буде легше, коли він почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-під сідла вузлик з хлібом, то одломив шматок собі, шматок – Орелю, а ще один поклав поруч – на траву.
– Це тобі, Баяне, – сказав Горяй, і тільки тоді вони стали їсти.
Пізньої години в полі почувся шум, і десь далеко, там, де мусив бути обрій, раз і другий блиснув вогник. Ставши на могилі, вони довго вдивлялись у пітьму й уважно слухали. Більше вогню в полі не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пізнавали іржання й тупіт коней, цокотіння коліс. Потім шум у полі став затихати й нарешті зник.
Тоді Горяй знову сів на траву й сказав:
– Вони поїхали до Києва. Мусимо поспішати, але давай домовимось, брате… Якщо я загину в полі, ти поїдеш далі.