Тінь вітру
Шрифт:
– А де ти працював?
– У розвідці. Я висококваліфікований шпигун, – відповів Фермін Ромеро де Торрес. – Достатньо сказати, що я був людиною президента Масіа [10] в Гавані.
Я кивнув. Іще один божевільний. У нічній Барселоні їх збирається чимало. Чимало і звичайнісіньких йолопів, як-от я.
– Слухай, мені не подобається твоє забиття. Хтось добряче тебе відлупцював, га?
Я торкнувся рота пальцями – губа досі кровоточила.
– Либонь, через жінку? – спитав він. – Дарма. Жінки в цій країні (а я трохи бачив світу) – лицемірні та ще й фригідні особи. Повір мені. Я пам’ятаю
10
Франсіско Масіа-і-Льюса (1859–1933) – видатний діяч каталонського національного руху, організатор кількох повстань проти диктатури Прімо де Рівери. У 1931–1933 рр. – очільник автономного уряду Каталонії.
Мені здалося, що Фермін Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами – майже так само, як і за гарячою ванною, тарілкою каші та чистою одежею. Деякий час він розмірковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне біль у пораненій губі. Слухати було неважко: адже єдине, чого потребував мій співрозмовник, – це періодичних кивків головою на знак уваги до його слів. Жебрак уже збирався був викласти подробиці фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухає і хмари, здається, потроху пересуваються на північ.
– Уже пізно, – пробурмотів я, підводячись.
Фермін Ромеро де Торрес із похмурим виглядом кивнув і допоміг мені підвестися, вдаючи, що змітає бруд із моєї промоклої одежі.
– Тоді іншим разом, – сказав він покірно. – Боюся, мої балачки мене ж і знищать. Та коли вже я почав говорити… Слухай, ця справа про викрадення… вона повинна залишитися проміж нас, розумієш?
– Не турбуйся. Я німий як могила. І дякую за вино.
Я попрямував до бульварів, зупинився біля входу на площу й озирнувся на квартиру Барсело. У вікнах, омитих дощем, досі не було світла. Тієї миті я волів би ненавидіти Клару – але не міг. Справжня ненависть – це теж мистецтво, якого вчаться роками.
Я заприсягнувся собі, що більше ніколи не бачитимуся з нею, не згадуватиму її імені й років, змарнованих біля неї. Дивно, але мені вдалося заспокоїтися. Злість, що в шию виштовхала мене з дому, кудись зникла; однак я побоювався, що наступного дня вона повернеться з новою силою. Побоювався, що ревнощі та сором поглинуть мене. Але до світанку було ще далеко, й залишалася одна річ, яку я мав зробити, перш ніж повернутися додому з чистим сумлінням.
Вулиця Арко-дель-Театро чекала на мене. Чорна вода на середині вузької вулички збігала в один потік і текла, наче похоронна процесія, далі, до серця кварталу Раваль. Я впізнав старі дерев’яні двері, примхливий фасад, до якого батько привів мене колись на світанку шість років тому. Я зійшов угору сходами й сховався від дощу під дверним навісом. Там тхнуло сечею та гнилою деревиною. «Цієї ночі Цвинтар забутих книжок особливо пахне смертю», – подумав я.
На дверях висіло кільце у вигляді голови диявола – я не пам’ятав цього. Я взяв диявола за роги й тричі постукав. Глухе відлуння прокотилося будинком. Трохи перегодом я постукав знову, тепер уже шість разів, кожен раз був гучніший за попередній, – стукав, доки не заболів кулак. Минуло ще кілька хвилин. Я почав побоюватися: а що, як тут уже нікого немає?.. Я присів
Того літа дощило щодня, і хоча люди казали, наче це Бог лютує через те, що мешканці містечка відкрили казино прямісінько біля церкви, я знав, що насправді це – моя провина, тільки моя: адже я навчився брехати, й вуста мої досі промовляють останні слова матері – слова, що їх вона сказала на смертному ложі: «Я ніколи не кохала чоловіка, з яким одружилася. Я кохала іншого, який – так мені сказали – загинув на війні. Знайди його та скажи, що мої останні думки були про нього. Він – твій справжній батько».
Я посміхнувся, пригадавши першу ніч гарячкового читання, закрив книжку й збирався був постукати востаннє, але не встигли мої пальці торкнутися дверного кільця, як великі двері відчинилися – достатньо широко, щоб крізь щілину можна було побачити обличчя сторожа, який тримав гасову лампу.
– Доброго вечора, – привітався я. – Ви Ісак, правда?
Сторож дивився на мене не кліпаючи. Світло гасової лампи наче вимальовувало хижі риси його обличчя в бурштинових та червоногарячих відтінках, надаючи йому разючої схожості з маленьким демоном на дверях.
– Ти – молодший Семпере, – пробурмотів він стомлено.
– Вашій пам’яті можна позаздрити.
– А в тебе паршиве відчуття часу. Чи знаєш ти, котра година?
Його пронизливий погляд упіймав книжку під моїм піджаком – і питально звівся на мене. Я витяг книжку й показав йому.
– Каракс, – промовив він. – У місті немає й десятьох людей, які б читали цю книжку.
– Можливо. Але один із цих людей має намір спалити її. І я не можу вигадати кращої схованки.
– Тут цвинтар, а не сейф.
– Маєте рацію. Але саме це потрібно книжці – бути похованою, щоб ніхто не міг знайти її.
Ісак із підозрою подивився вниз, на алею, потому прочинив двері ще на кілька сантиметрів і дав мені знак ковзнути всередину. Темний чудернацький вестибуль пах воском та вогкістю. У пітьмі було чутно уривчастий шум падіння дощових краплин. Ісак дав мені потримати лампу, а сам занурив руку в пальто, щоб витягти зв’язку ключів, якій позаздрив би будь-який тюремник; потому, миттєво знайшовши потрібний ключ, він устромив його в засув, під скляний коробок, повний реле й трибів, схожий на велику музичну скриньку. Ісак крутнув зап’ястком – і механізм клацнув: важелі та шарніри почали ковзати в неймовірному механічному балеті, доки величезні двері не затиснулися колом сталевих клямок, які іншим кінцем входили в кам’яну стіну.
– Навіть Національний банк не міг би мати кращих запорів, – зазначив я, вражений. – Це схоже на прилади з романів Жуля Верна.
– Кафки, – виправив мене Ісак, беручи назад гасову лампу та йдучи всередину будівлі. – Надійде час, коли ти зрозумієш, що на книжковій торгівлі можна заробити щонайбільше на окраєць хліба. І вирішиш, що пора вчитися грабувати банки… або підпалювати їх… Тоді приходь до мене, я навчу тебе кількох фокусів із прогоничами.
Ісак високо ніс лампу, що кидала на стіни тремтливі відблиски червоного світла. Я йшов коридорами, відновлюючи в пам’яті знебарвлені фрески янголів та якихось химерних тінеподібних істот на стінах. Ісак трохи кульгав; його потерте фланелеве пальто нагадувало одіж грабаря. Було в цьому чоловікові щось від Харона, щось від александрійського бібліотекаря; мені спало на думку, що такий персонаж був би цілком доречний на сторінках одного з романів Хуліана Каракса…