Тінь вітру
Шрифт:
Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару… Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.
– Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, – розмірковував батько. – Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет – той, хто не боїться битися за неможливе…
– Гадаю, я знайду потрібну людину, – сказав я.
І я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці
– Боже! Знову брехня! – почув я крик Ферміна. – Ці фашисти перетворять усіх нас або на святих, або на жаб!
– Добридень, – стиха привітався я. – Чи ти мене пам’ятаєш?
Жебрак підвів голову, й чудова посмішка раптом засяяла на його обличчі.
– Мене не ошукує мій зір? Як справи, друже? Сподіваюся, ти зробиш ковток червоного вина?
– Сьогодні я частую, – відповів я. – Ти зголоднів?
– Ну, я б не відмовився від великого тареля смаженої риби… утім, я з’їм усе, що в мене вкинуть.
По дорозі до книгарні Фермін Ромеро де Торрес розважав мене оповідками про всі хитрощі, до яких він вдавався впродовж останніх років, щоб уникнути Служби безпеки й особливо інспектора Фумеро, своєї Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.
– Фумеро? – перепитав я.
Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку війни.
Маленький чоловічок зблід зі страху й кивнув. Звичайно, він був зголоднілий, брудний, після місяців вуличного життя від нього смерділо. Він і найменшої гадки не мав, куди його ведуть, і я помітив певну тривогу, яку він намагався приховати за безперервними балачками.
Коли ми дісталися крамниці, він знервовано поглянув на мене.
– Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.
Жебрак зігнувся – жмут бруду та нервів.
– Ні, ні, не хочу навіть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне приміщення… Я тобі заважатиму.
Батько визирнув із-за дверей, кинув погляд на жебрака, потім скосив очі на мене.
– Тату, це Фермін Ромеро де Торрес.
– До ваших послуг, – промимрив жебрак, майже тремтячи.
Батько спокійно всміхнувся до нього та простягнув руку. Бідолаха не наважився її схопити: йому було соромно.
– Слухайте, я гадаю… ліпше мені піти, – затинаючись, бурмотів він.
Мій батько обережно взяв його руку.
– У жодному разі. Мій син сказав, що ви пообідаєте з нами.
Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.
– Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купіль, – запропонував тато, – наша ванна до ваших послуг. Після цього, якщо не заперечуєте, ми могли би піти до «Кан-Соле» на обід.
Мій батько повів Ферміна до парадних дверей та майже силоміць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слів і секретної тактики нам вдалося стягнути з Ферміна дрантя й заштовхати чоловіка у ванну. Без одежі він був схожий на жертву війни й тремтів, наче обскубане курча. Глибокі сліди від кайданів видніли на його зап’ястках та кісточках ніг, а спину проріз'aли жахливі рубці, на які було боляче дивитися. Ми з батьком обмінялися промовистими поглядами, але нічого не сказали.
Бідолаха, досі настраханий, дозволив
Коли я повернувся до ванної кімнати, батько саме голив Ферміна, і я подумки зазначив, що ці двоє вже стали приятелями. Умитий та поголений, Фермін здавався на двадцять років молодшим. Тепер від нього пахло милом, але вигляд у нього й досі був якийсь стомлений – можливо, це був наслідок купелі із сіллю.
– Повірте мені, пане Семпере, якби доля не привела мене до світу міжнародних інтриг, я б обрав гуманітарні науки – це мені ближче до душі. Змалку в мене був нахил до поезії, я мріяв стати Софоклом або Верґілієм! Трагедії, написані «мертвими мовами», я люблю до нестями! Але мій батько, хай земля буде йому пухом, був людиною впертою та приземленою. Він завжди мріяв, щоби бодай один з його дітей приєднався до Ополчення, а жодна з моїх семи сестер не підійшла б для цього, навіть попри те, що на обличчях у них росло волосся – характерна риса всіх наших жінок за материною лінією… На смертному ложі батько змусив мене заприсягтися, що коли мені не вдасться поносити трикутного капелюха ополченця, я принаймні стану державним службовцем та викину геть усі свої літературні мрії… А я, знаєте, старомодний. Я вірив, що батька, яким би дурноголовим той не був, належить слухати. Мабуть, ви розумієте. І все ж не думайте, що я протягом усіх цих років не дбав про свій інтелект. Я багато прочитав і можу напам’ять декламувати найкращі фрагменти «Божественної комедії»…
– Гаразд, шефе, вдягніть це. Ваша ерудиція не підлягає сумнівам, – сказав я, поспішаючи батькові на порятунок.
Коли Фермін Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванної, очі його випромінювали вдячність. Батько загорнув Ферміна в рушник, і жебрак аж засміявся від задоволення, відчувши, як його шкіри торкається чиста тканина. Я допоміг йому перевдягтися. Виявилося, що дібраний одяг завеликий, причому розмірів на десять. Батько витяг свій пасок та передав мені, щоб я застібнув його на Фермінові.
– Фермін має дуже модний вигляд, – сказав батько. – Чи не так, Даніелю?
– Тебе можна переплутати з кінозіркою, Ферміне.
– Припиніть. Я вже не той, яким був. За ґратами втратив усі свої геркулесові м’язи, й відтоді…
– На мою думку, ти нічим не поступаєшся Шарлеві Буає [16] . Принаймні за статурою, – заперечив батько. – І це нагадало мені, що я мав намір зробити тобі ділову пропозицію.
– Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрібно. Лише назвіть ім’я – і я позбудуся жертви, перш ніж вона збагне, в чому справа!
16
Charles Boyer (1897–1978) – французький кіноактор; знявся у більш ніж сотні французьких та голлівудських фільмів. Ефектна зовнішність, досконала статура та оксамитовий голос забезпечили йому надзвичайний успіх у ролях романтичних героїв.