Тінь вітру
Шрифт:
– А чи вам відомо що-небудь про Каракса? – спитав я.
Ісак зупинився в кінці коридору й байдужно подивився на мене.
– Небагато. Тільки те, що про нього розповідали.
– Хто?
– Ті, хто знав його краще. Або принаймні вважали, що знають.
Серце моє зупинилося.
– Коли це було?!
– Тоді, коли я ще користувався гребінцем. Ти, мабуть, іще лежав у пелюшках. І, чесно кажучи, відтоді ти не набагато порозумнішав. Поглянь на себе, ти весь тремтиш!
– Моє вбрання змокло, а тут надто холодно.
– Холодно? Наступного разу, будь ласка, повідом заздалегідь про свій візит –
– Прошу вас, не переймайтесь.
– Я не переймаюся. Я роблю це задля себе, не задля тебе. Якщо ти увійшов у ці двері, ти граєш за моїми правилами. Це книжковий цвинтар, а не людський. Ти можеш підхопити запалення легенів, а я не хочу телефонувати потім до трупарні. Про книжку поговоримо пізніше. Упродовж тридцятьох вісьмох років звідси ще не втекла жодна.
– Я не знаю, як висловити вам свою вдячність…
– Тоді не висловлюй. Якщо я й впустив тебе, то тільки через повагу до твого батька. В іншому випадку ти б залишився на вулиці. Тепер іди за мною. Якщо будеш добре поводитись, я, можливо, й розповім, що мені відомо про твого приятеля Хуліана Каракса.
Краєчком ока стежачи за ним, я помітив, як він загадково всміхається. Ісакові явно подобалася роль злого сторожового собаки. Я теж крадькома всміхнувся: у мене не було сумніву, хто повісив диявола на дверному кільці.
Ісак накинув мені на плечі кілька ковдр і запропонував філіжанку якогось паруючого варива, від якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.
– Ви розповідали про Каракса…
– Тут нема чого довго розповідати. Уперше ім’я Каракса я почув від Тоні Кабестані – це було двадцять років тому, коли він іще був книговидавцем. Кабестані багато подорожував, бував у Лондоні, Парижі, Відні, а коли повертався, неодмінно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдівцями, й він жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки – мені мої старі, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось він розповів мені, що буквально за копійки придбав права на видання в Іспанії романів Хуліана Каракса – молодого письменника родом з Барселони, який мешкав у Парижі. Це було десь у 1928 чи 1929 році. Здається, Каракс ночами працював тапером у якомусь другорядному домі розпусти на площі Піґаль, а вдень писав на обшарпаному горищі в Сен-Жермен. Париж – єдине місто у світі, де голодна смерть і досі супроводжує мистецтво. Каракс видав у Франції пару романів, які зазнали цілковитої поразки. У Парижі ніхто не цікавився Караксом, а Кабестані завжди подобалося заощаджувати гроші.
– То Каракс писав іспанською чи французькою?
– Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, він мешкав у Парижі з дев’ятнадцяти-двадцяти років. Однак Кабестані говорив, що рукописи Каракса надходили іспанською. Чи то були оригінали, чи авторські переклади – Кабестані було байдуже: його найулюбленішою мовою були гроші, решта не мала значення. Кабестані спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, він продасть на іспанському ринку кілька тисяч примірників.
– І продав?
Ісак насупився й налив мені ще трохи свого тонізуючого засобу.
– Гадаю, найбільше продалося «Червоного будинку» –
– Але він і надалі видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, – припустив я.
– Так. Не можу цього збагнути! Кабестані точно не був романтиком. Але кожен має свої таємниці. У період з 1928 до 1936 року він видав вісім романів Каракса. Хай там як, насправді Кабестані заробляв гроші на катехізисах та дешевих сентиментальних романах із провінційною героїнею на ім’я Віолета Ла Фльор – ці продавалися, як ті гарячі пиріжки. Припускаю, що романи Каракса він видавав, бо вони збуджували його фантазію. А може, й просто всупереч Дарвіну.
– І що сталося з паном Кабестані?
Ісак зітхнув, підвів очі.
– Старість – ось та ціна, яку всі ми мусимо сплачувати. Він захворів та зіткнувся з певними фінансовими труднощами. У 1936 році фірму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навіть розміру своєї білизни. Видавництво розвалилося менш ніж за рік. На щастя, Кабестані так і не побачив, що зробили спадкоємці зі справою його життя, а війна – з його містом: у ніч усіх святих із ним стався удар. У нього в роті була кубинська сигара, а на колінах – молода дівчина. Гай-гай, хіба ж у такому віці можна так поводитись?.. Натомість його син, пихатий, як і всі йолопи, мав на думці продати всі книжки з батькових складів у макулатуру. Батькову спадщину – і в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вілли в Кальдетас та італійської спортивної автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарські романи з ілюстраціями та «Майн кампф» будуть продаватися як скажені, – так, що може й паперу не вистачити.
– І як він урешті-решт вчинив?
– Не знаю, як би він вчинив, якби одного дня в його кабінеті зненацька не з’явився якийсь тип і не зробив йому щедрої пропозиції: продати весь наклад романів Хуліана Каракса за ціну, утричі вищу за ринкову.
– Далі можете не казати. Покупець хотів спалити книжки, – промимрив я.
Ісак здивовано осміхнувся.
– І справді, так.
– Хто ж був той чоловік?
– Хтось на прізвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.
– Лаїн Куберт?
– Що, знайоме ім’я?
– Так звали одного з героїв «Тіні вітру», останнього роману Каракса.
Ісак спохмурнів.
– Вигаданий персонаж?
– У романі Лаїном Кубертом звуть диявола.
– Дещо театрально з боку того покупця, як на мене. Але хто б він не був, принаймні в почутті гумору йому не відмовиш, – підсумував Ісак.
Я досі ясно пам’ятав несподівану зустріч, що відбулася кілька годин тому, й не бачив у цьому нічого смішного, але волів наразі залишити свої думки при собі.
– А цей чоловік – Куберт чи як його там – мав обгоріле, спотворене обличчя, так?
Ісак знову всміхнувсь і подивився на мене. У його погляді читалося водночас задоволення й занепокоєння.
– Не маю найменшого уявлення. Той, хто мені про це розповів, сам ніколи його не бачив, а дізнався про це від секретарки молодшого Кабестані. Я нічого не знаю про обгоріле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якійсь радіопрограмі?
Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.
– То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? – спитав я.
– Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.