Тінь вітру
Шрифт:
Мій комерційний інстинкт підказував мені, що в розмову втручатися не можна, тож я вирішив згаяти час і сам заходився подумки роздягати студентку. Незважаючи на свій молодий вік, у товаристві муз, які затрималися на сторінках старих книжок, я перебував частіше, ніж у компанії дівчат з плоті та крові, – останні завжди здавалися мені істотами набагато нижчого порядку, ніж Клара Барсело. Але цього разу – сам не знаю, що в мені промовляло! – я з насолодою відзначав поглядом кожну подробицю звабливої, вишуканої дівочої фігури, яку я міг бачити, щоправда,
– Та це ж Даніель! – закричав професор Веласкес. – Дякувати Богові, що це ти, а не той божевільний, який приходив минулого разу, – як його пак? Тореро?.. Він чи то п’яний був, чи то геть сказився… Він наважився спитати мене – мене! – чи відома мені етимологія слова пеніс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму!
– Просто лікар прописав йому дуже сильні ліки, – промимрив я, – щось для покращення роботи печінки…
– Він спаскудив мені цілий день! – обурювався Веласкес. – На місці твого батька я б повідомив поліцію – закладаюся, у них є на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усіляких придуркуватих лівих, які ведуть безпутний спосіб життя й не бачили ванни з часів падіння Республіки!
Я вже гарячково шукав інших більш-менш правдоподібних вибачень для недозволенної поведінки Ферміна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Веласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свій біг. Я побачив осяйну усмішку – і вуха мої запалали.
– Привіт, Даніелю, – сказала Беатріс Аґілар.
Я кивнув їй – язик наче відсох. Я пускав слину від Беа, сестри мого найкращого друга! Від тієї самої Беа, якої я так боявся!
– О, ви знайомі? – спитав Веласкес заінтриговано.
– Даніель – старий друг нашої родини, – пояснила Беа. – Він єдиний, хто наважився сказати мені в обличчя, що я чванькувата й самозакохана.
Веласкес витріщився на мене.
– То було багато років тому, – виправдовувався я. – І я не зовсім це мав на увазі… тобто зовсім не це…
– Добре, я досі чекаю на вибачення.
Веласкес щиро засміявся й узяв пакунок з моїх рук.
– Гадаю, я тут зайвий, – сказав він, розкриваючи пакунок. – Еге, чудово. Слухай-но, Даніелю, скажи батькові, що мені потрібна книга під назвою «Переможець маврів. Спогади генералісимуса про війну в Марокко», автор Франсіско Франко Баамонде, з передмовою та примітками Пемана.
– Уважайте, що вже сказав. Ми зв’яжемося з вами за тиждень-другий.
– Вірю тобі на слові, а зараз мушу йти. Тридцять дві порожні голови чекають на мене.
Професор Веласкес підморгнув мені та зник у лекційній залі.
Я не знав, куди діти очі.
– Послухай, Беа, про ту образу, я обіцяю…
– Облиш. Я дражнила тебе, Даніелю. Розумію: то було дитяче безглуздя. Крім того, Томас здорово тебе відлупцював.
– Ще й досі болить.
Усмішка Беа скидалася на
– Крім того, ти мав рацію. Я й справді дещо самозакохана та іноді чванькувата, – сказала вона. – Я тобі антипатична, чи не так, Даніелю?
Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброєний. Уся моя ворожість до тієї, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляється, коли ворог перестає бути ворогом.
– Ні, це не так.
– Томас каже, що річ не в мені, а в нашому батькові. Ти не наважуєшся спілкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Ніхто не хоче мати справу з моїм батьком.
Я відчув, як кров відхлинула з мого обличчя, але за кілька секунд уже всміхався й кивав.
– Усі кажуть, що Томас знає мене краще, ніж я сам.
– Я не дивуюся. Мій брат знає нас усіх, як свої п’ять пальців, тільки ось ніколи нічого не каже. Проте якщо він вирішить-таки відкрити рота, цілий світ буде зруйновано. Знаєш, він дуже тебе любить.
Я знизав плечима та опустив очі.
– Він часто говорить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюєте. Томас каже, він геній, якого ще очікує визнання. Іноді здається, що Томас уважає своєю справжньою родиною не нас, а вас.
Я поглянув їй у вічі – твердо, відверто, безстрашно, – але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я.
– Не знав, що ти тут навчаєшся.
– Так, на першому курсі.
– Література?
– Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі.
– Звичайно. Забагато цифр.
– Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей.
– Таких, як професор Веласкес?
Беа криво осміхнулася.
– Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу.
Мені стало цікаво, до якого штибу належав я.
– Але професор Веласкес – добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети».
Я вдав, що вражений.
– Шляхетне становище зобов’язує… А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа?
Посмішка злетіла з її обличчя.
– За три тижні Пабло буде тут у відпустці.
– Ти, мабуть, щаслива?
– Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш.
«Сумніваюся, що можеш», – подумав я.
Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене.
– Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля.
Вона спокійно кивнула головою.
– Щойно Пабло прийде з армії.
– Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, – зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся.