Тінь вітру
Шрифт:
– Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника.
– Воно й видно.
Беа силувано всміхнулася.
– Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону… – Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими.
– Я чув, що Ель-Ферроль – чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки.
Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто
– Минуло десять років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час.
Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї…
– Беа! Беа, зачекай!
Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.
– Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо…
– Даніелю…
– Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще – ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш.
Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки.
– Краще тобі не помилитися, – відповіла вона. – Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову.
Я простягнув їй руку.
– Це буде чесно. Друзі?
Вона простягнула свою.
– О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? – спитав я.
На мить вона завагалася.
– О п’ятій.
– Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку.
– Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю.
– Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! – затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого.
Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.
Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим
Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.
– Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пішов!
Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.
– А ця крамниця здається в оренду?
– Хіба ви не через це прийшли?
– Ні. Я просто цікавлюся.
Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову» янгольську посмішку.
– Як давно ця крамниця зачинена?
– Уже майже двадцять років – відтоді, як помер старий.
– Пан Фортюні? То ви знали його?
– Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!
– Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?
– Хуліана? Звичайно ж.
Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.
– Юнак на цьому знімку – Хуліан Каракс?
Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.
– Чи ви його впізнаєт'e? – наполягав я.
– Каракс – дівоче прізвище його матері, – пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. – Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.
– А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?
– А я б хотіла знати, хто про неї питає?..
– Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса… про Хуліана.
– Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.
– А коли Хуліан повернувся до Барселони?
Жінка глянула на мене й витримала паузу.
– Невже не знаєте?.. Хуліан помер торік у Парижі.
– Перепрошую?..
– Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!
– Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?
– Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.
Я неквапно кивнув головою.
– Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?
– Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути… Чому ви на мене так дивитесь?