Тінь вітру
Шрифт:
– Гаразд, – швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, – тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?..
– Ну ж бо, Бернардо, – підбадьорив я. – Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак.
Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси.
– Куди її повести? – прошепотів він, наче схвильована дитина.
– Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», – відповів я. – Я точно знаю: це щасливе місце для роману.
Я передав пакунок Бернарді та підморгнув.
– То скільки я винна, Даніелю?
– Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, – збрехав я.
Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом
Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері. Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?..
– Агов?
Минуло кілька хвилин – жодної відповіді.
Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки.
– Ферміне? Тату?
Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть.
Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.
Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям… Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.
Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії – надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним – суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:
АНТОНІ ФОРТЮНІ та син
Засновано 1888 року
…Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове – Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак – це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.
Місто примар
Наступного дня Фермін прилетів до книгарні на крилах Амура, посміхаючись та насвистуючи щось веселе. За інших обставин я б розпитав його про прогулянку з Бернардою, але того дня настрою для поетичних спалахів я не мав. Батько домовився з професором Хав’єром Веласкесом про доставку замовлених книжок до його університетського кабінету на одинадцяту годину. На самісіньку згадку імені професора Фермін поморщився, тож я вирішив віднести книжки сам.
– Той жалюгідний суб’єкт – просто розбещений зануда. Фашистський попихач, – заявив Фермін, підносячи кулак та прибираючи мстивої пози. – Цей нікчема використовує своє професорське звання, щоб зваблювати жінок. Присягаюся, він би переспав навіть із Ґертрудою Стайн [24] , якби трапилась нагода!
– Заспокойся, Ферміне. Веласкес добре платить, завжди наперед, а крім того, всім нас рекомендує, – заперечив був батько.
– Ті гроші брудні від крові незайманих дівчат-підлітків! – обурено вигукнув Фермін. – Ось я, приміром,
24
Gertrude Stein – Ґертруда Стайн (1874–1946), відома американська письменниця-модерністка й літературознавець.
Батько витріщив очі.
– З тобою, Ферміне, безглуздо сперечатися.
– Так, якщо я маю рацію, то вже маю.
Відчуваючи, що вдома насувається гроза, я взяв пакунок, підготований ще звечора, і попрямував до дверей. У пакунку була збірка Рільке [25] та дивне есе, авторство якого приписували маловідомому дарвіністові; в есе стверджувалося, ніби іспанці ведуть свій родовід від більш розвинених мавпоподібних предків, ніж сусіди-французи. Батько з Ферміном були заглибилися в дискусію щодо моралі, та я цього вже не почув – я зачинив за собою двері.
25
Rainer Maria Rilke – Райнер Марія Рільке (1875–1926), відомий австрійський поет-неоромантик. (Прим. ред.)
Стояв напрочуд гарний день: небо аж сяяло ультрамарином, прозорий легкий вітерець розносив осінні аромати та свіжий запах моря. Я завжди найдужче любив Барселону в жовтні. Здавалося, саме у жовтні дух міста, блукаючи вулицями, прибирає особливо гордовитої постави, й ти почуваєшся мудрішим, напившись зі старого фонтану Каналетас, вода якого тільки восени не має присмаку хлорки… На очі мені раз у раз траплялися жваві, спритні чистильники взуття, крамарі, які поверталися з перерви на каву, вуличні продавці лотерейних квитків та цілі армії двірників – ці останні неспішно й поважно полірували вулиці за допомогою мітел, нагадуючи при цьому художників-пуантилістів із пензлями. У ті роки в Барселоні дедалі частіше з’являлись автомобілі; коли я дістався світлофора на перехресті вулиці Бальмес, то помітив групу сірих службовців у сірих-таки дощовиках, які жадібно витріщалися на криваво-червоний «студебекер», наче це була оголена красуня з мюзик-холу. Я пішов вулицею Бальмес у напрямку Ґран-Віа, розглядаючи світлофори, що таємничо переморгувалися між собою, машини та мотоцикли з візками. У вітринах я бачив рекламні плакати «Філіпс», якими проголошувалося прибуття нового месії – телевізора. Дехто пророкував, що саме цей пристрій назавжди змінить наше життя й перетворить нас на «істот з майбутнього», на кшталт американців. Фермін Ромеро де Торрес (який завжди йшов у ногу з найсучаснішими технологіями) вже провістив жорстокі наслідки.
– Телебачення, мій любий Даніелю, це Антихрист. Можу запевнити тебе: за три-чотири покоління люди вже не знатимуть, що пускати вітри краще все-таки на самоті. Люди повернуться до життя в печерах, до середньовічної жорстокості, до загального стану слабоумства, який слимаки подолали вже у плейстоцені! Наш світ буде знищено не через атомну бомбу, як пишуть газети, – ні, він загине через банальність, глупоту, глузування з усього, навіть із самої загибелі!
…Кабінет професора Веласкеса розташовувався на другому поверсі літературного факультету університету «Плаза», у кінці галереї, вистеленої гіпнотичними шахівницями з черепиць та омитої порошним світлом, що сочилося на південну криту аркаду. Я знайшов професора біля дверей лекційної зали, коли він, удаючи, нібито уважно слухає студентку, вивчав її ефектну фігуру. Дівчина була вдягнена в темно-червоний костюм, який підкреслював її талію й відкривав бездоганно пропорційні литки, обтягнені шовковими панчохами. Професорові Веласкесу лестило мати репутацію донжуана; він був переконаний, що літературна освіта порядної молодої дівчини не може вважатися завершеною без легендарного вікенду в якому-небудь маленькому готелі, з пляжними прогулянками та декламуванням александрійських віршів віч-на-віч із видатним ученим.