Таємничий острів
Шрифт:
– Ура! – гучно закричав моряк, не нехтуючи нагодою похвалитися власним успіхом. – На човні можна здійснити навіть подорож навколо…
– Світу? – підхопив Гедеон Спілет.
– Ні, острова, – відповів Пенкроф. – Кілька каменів для баласту, на ніс щоглу й вітрило, яке нам коли-небудь змайструє пан Сайрес, – і ми вирушимо в далеке плавання! То що, пане Сайресе, пане Спілете, Герберте і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Хай йому чорт! Треба ж нам дізнатися, чи втримає воно всіх п’ятьох!
Справді, вони мусили здійснити цей дослід. Пенкроф одним помахом весла підвів човна вузькою затокою поміж скелями до піщаної коси, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній понад берегом до першого скелястого мису в південній частині бухти.
Залазячи в човен, Наб вигукнув:
– Та в твоєму кораблі повно води, Пенкрофе!
– Дрібниці, Набе! – відповів моряк. – Дерево повинне набрякнути. Днів через два сюди й краплі не просочиться, і в нашому човні буде не більше води, ніж у шлунку п’яниці. Залазьте!
Отож усі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Стояла чудова погода, море – тихе, наче поверхня невеличкого озерця, і пірога могла плисти ним так само безпечно, як тихою течією річки Вдячності.
Наб сів за одне весло, Герберт – за друге, а Пенкроф став на кормі зі стерновим веслом.
Моряк перетнув затоку і обігнув південний кінець сусіднього острівця. З півдня віяв легенький бриз. Хвиль не було ні в протоці, ні у відкритому морі, а легеньких довгих брижів, що здіймалися на поверхні моря, важко навантажений човен майже не відчував. Колоністи відпливли десь на півмилі від берега і тепер могли бачити гору Франкліна у всій її величі.
Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.
Крайня точка була милі за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили дістатися краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.
Човен плив не більше ніж за два кабельтових від узбережжя, обминаючи підводні скелі, що поступово занурювалися глибше й глибше через приплив, який набирав сили. Кам’яний берег полого знижувався від гирла річки до краю мису. Дуже відрізняючись від кручі, якою обривалося плоскогір’я Широкий Обрій, він являв собою примхливе нагромадження суворих диких скель, їх ніби висипала там могутньою рукою якась потужна надприродна сила. На всьому кам’яному гребені гранітного пасма завдовжки зо дві милі не росло жодної травинки, і воно вельми нагадувало голу руку велетня, котра стримить із зеленого рукава лісу. На двох веслах човен легко плив морем. Гедеон Спілет, тримаючи в одній руці записника, а в другій олівця, великими штрихами замальовував це дике узбережжя. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи ще невідому для них частку їхніх володінь, і в міру того як пірога пливла на південь, обидва миси Щелеп мов переміщалися, іще тісніше замикаючи вхід до бухти Єдності.
Сайрес Сміт мовчки недовірливо вдивлявся в берег, ніби вивчав чужу далеку землю, сповнену глибоких таємниць. Пропливши так зо три чверті години, пірога підійшла майже до краю мису, і Пенкроф уже намірився обійти його, коли Герберт несподівано підвівся і, показуючи на якусь темну пляму, гукнув:
– Гляньте, що там видніється на березі?
Всі подивилися у вказаний бік.
– Справді, там щось є, – промовив журналіст. – Ніби якісь засипані піском уламки.
– А-а-а, – вигукнув Пенкроф, – я бачу, що то!
– Що? – запитав Наб.
– Бочки, бочки, які можуть бути повними! – відповів моряк.
– До берега, Пенкрофе! – звелів Сайрес Сміт. Кілька помахів веслами, і пірога пристала в бухточці, а її пасажири повискакували на пісок.
Пенкроф не помилився. На березі лежали дві бочки, присипані піском і міцно прив’язані до великого ящика; вони його підтримували на воді, поки їх не викинуло на острів.
– Невже поблизу острова зазнав аварії якийсь корабель? – запитав Герберт.
– Певно, так, – відповів Гедеон Спілет.
– Цікаво, що в тому ящику? – вигукнув Пенкроф із цілком природним нетерпінням. – Що ж у ящику? Він забитий, і нічим збити покришку! Може, спробувати каменем?..
І моряк, піднявши важку брилу, вже намірився щосили вдарити нею по стінці ящика, та раптом інженер зупинив його:
– Пенкрофе, чи не могли б ви вгамувати своє нетерпіння хоч на годину?
– Таж пане Сайресе, самі подумайте: може, в цьому ящику є все, чого нам бракує!
– Ми про все довідаємося, Пенкрофе, – мовив інженер, – але послухайтесь мене: не розбивайте ящика, він нам, може, ще знадобиться. Перевезімо його до Гранітного Палацу: там і не ламаючи неважко відкрити. До того ж ящик добре наладнали для морської подорожі, і якщо він доплив сюди, то допливе й до гирла річки.
– Ваша правда, пане Сайресе, я не подумав, – відповів моряк. – Хіба все передбачиш?
Сайресова думка була вельми мудрою. Справді, в пірогу, мабуть, і не помістилися б усі речі, що лежали в напевне важкому ящику, бо до нього прив’язали аж дві порожні бочки. Тож краще було прибуксувати його непошкодженим до Гранітного Палацу.
Але звідки взявся корабельний ящик? Це питання було дуже важливим. Сайрес Сміт і його супутники уважно подивилися навкруги і пройшли кількасот кроків берегом.
Жодних уламків поблизу не виявилося. Вдивлялися вони і в море. Герберт із Набом піднялися на високу скелю, але обрій, як і досі, був пустельний. У морі не виднілось ні дрейфуючого корабля, ні неушкодженого вітрильника.
А проте не було сумніву: неподалік у морі сталася корабельна катастрофа. Можливо, їхня знахідка чимось пов’язана й з дробинкою? Можливо, якісь інші люди прибилися на берег з іншого боку острова? А може, вони й досі там? Поміркувавши, колоністи вирішили, що в будь-якому разі чужинці не були малайськими піратами, бо речі, викинуті морем, належали або американцям, або європейцям.
Тепер усі вони зібралися навколо ящика завдовжки п’ять футів і завширшки три фути. Він був зроблений з дубових дощок, старанно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені й, судячи зі звуку, порожні бочки були прив’язані до ящика міцними мотузками, як легко встановив Пенкроф, морським вузлом. Ящик, здавалося, зберігся якнайкраще, та воно й не дивно: його викинуло море на пісок, а не на скелі. Уважно роздивившись його, колоністи дійшли висновку, що у воді він був недовго та й на березі лежить недавно. Вода ніби зовсім не проникла всередину, а отже, й речі мали залишатися неушкоджені.