Таємничий острів
Шрифт:
За кілька хвилин дослідники дісталися коліна річки, де сім місяців тому Пенкроф спорудив свого першого плота.
За цим коліном річка робила досить крутий поворот і текла далі на південний захід під густим суцільним шатром вікових хвойних дерев.
Річка Вдячності текла мов убрана в чудові зелені шати. Сайрес Сміт і його супутники не могли намилуватися красою, що її так легко творить мати-природа, поєднуючи синяву чистих річок і зелень дерев. Що далі вони пливли, то більше змінювалися породи дерев. Праворуч ярусами здіймалися прекрасні зразки родини ільмових – могутні берести, з незамінною у будівництві деревиною, здатною довго зберігатись у воді; цілі гаї інших дерев з тієї самої родини, а серед них і кропив’яні дерева, що дають дуже корисну олію. Ще далі Герберт помітив кілька лардизабалових дерев, – з їхніх гнучких гілок, вимочених у воді, виходять чудові канати, – і два-три стовбури чорного дерева красивого темного кольору з примхливими прожилками.
Час від часу там, де легко було пристати до берега, човен причалював. Тоді Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф із рушницями в руках виходили з нього й разом із Топом досліджували околиці. Тут траплялася не лише дичина, а й корисні рослини, якими не варто було нехтувати, і юний натураліст був надзвичайно вдоволений, відкривши різновидність дикого шпинату, схожого на лободу, та багато рослин, що належали до родини капустяних, – їх, без сумніву, можна було «одомашнити», пересадивши в інший ґрунт; тут росли хрінниця лугова, хрін, ріпа й невеликі, заввишки з метр, укриті пушком кущові рослини з коричневим насінням.
– Знаєш, що це за рослина? – запитав Герберт моряка.
– Тютюн! – вигукнув Пенкроф, котрому, без сумніву, доводилося бачити улюблене зілля тільки у люльці.
– Ні, Пенкрофе! – відповів Герберт. – Не тютюн, а гірчиця.
– Гірчиця так гірчиця, – розчаровано мовив моряк, – але якщо раптом тобі, синку, потрапить на очі тютюн, – не нехтуй ним.
– Знайдемо і його колись! – заспокоїв моряка Гедеон Спілет.
– Справді?! – вигукнув Пенкроф. – Коли це нарешті станеться, на нашому острові бракуватиме хіба що пташиного молока!
Вони старанно викопували різні рослини й переносили їх до піроги, якої не покидав замислений Сайрес Сміт.
Журналіст, Герберт і Пенкроф таким чином кілька разів висаджувалися то на лівому, то на правому березі річки. Лівий берег був пологіший і лісистіший. Стежачи за кишеньковим компасом, інженер визначив, що від першого коліна річка тече з південного заходу на південний схід майже по прямій близько трьох миль. Можливо, напрямок її русла десь далі змінювався і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, очевидно, й починалися її витоки.
Під час одного з походів на берег Гедеонові Спілету пощастило впіймати живими двох самок і двох самців з родини курячих. То були птахи з довгими й тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт мав цілковиту слушність, визначивши, що то одна з порід курей, і колоністи одностайно вирішили, що вони стануть першими поселенцями їхнього майбутнього пташника.
Але досі рушниці мовчали, і перший постріл пролунав у лісі Далекого Заходу тільки тоді, коли з’явився дуже красивий птах, який нагадував рибалочку.
– Я його впізнав! – крикнув Пенкроф, рушниця якого вистрелила ніби сама собою.
– Кого ви впізнали? – запитав журналіст.
– Птаха! Він утік від нас, коли ми вперше досліджували наш острів: саме на його честь ми й дали назву лісові.
– Жакамар! – вигукнув Герберт.
І справді то був жакамар – прекрасний птах із досить жорстким оперенням, що відливало металевим блиском. У нього вцілило кілька дробинок, і він каменем упав на землю; Топ приніс його в човна, а за ним і з дюжину чубатих папужок завбільшки з голуба: їхнє оперення яскраво-зелене, підкрилки малинові, а знизу чубчика – білий пружок. Честь поцілити в папужок належала підліткові, і він дуже пишався тим. Папужки смачніші за жакамара (його м’ясо досить жорстке), але Пенкрофа важко було переконати, що на світі знайдеться дичина, краща за жакамара.
О десятій ранку пірога опинилася біля другого коліна – миль за п’ять від гирла річки. Тут мандрівники стали на перепочинок, поснідали і посиділи на траві в затінку високих красивих дерев.
Ширина річки ще сягала від шістдесяти до сімдесяти футів, а глибина – шести футів. Інженер помітив, що в неї впадає багато приток, роблячи її повноводішою, але всі вони не судноплавні. Що ж до лісу, який поселенці називали лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, то йому, здавалося, не було меж. Ні в хащах, ні біля берега річки ніщо не вказувало на присутність людини. Колоністи не виявили нічогісінько, що свідчило б про те, що тут є люди; і було ясно, що ні сокира дроворуба не торкалася дерев, ні мисливський ніж першопрохідника не зачіпав ліан, які перекинулись зі стовбура на стовбур серед густих чагарників і високих трав. І якщо люди, котрі зазнали корабельної аварії, й висадилися на острів, то вони ще перебували десь на узбережжі, а не тут, у непрохідних заростях; не тут належало шукати їх.
Тому-то інженер і квапився якнайшвидше добутися до західного узбережжя острова Лінкольна, до якого, за його розрахунками, було щонайменше п’ять миль. Колоністи знову вирушили в дорогу, і хоч їм здавалося, що русло річки веде їх не до узбережжя, а до гори Франкліна, все ж вони вирішили пливти човном доти, доки під днищем буде досить води – так зберігалися сили й час, бо якби йшли лісом, довелося б прокладати шлях у хащах сокирами.
Та незабаром течія зупинилася, на той час, очевидно, приплив закінчився або ж уже не відчувався на такій великій відстані від гирла річки Вдячності. Треба було братися за весла. Наб і Герберт сіли за гребні весла, Пенкроф – за стернове, й пірога знову попливла вгору проти течії. Що далі пливли вони до лісу Далекого Заходу, то рідшав ліс. Дерева росли не так густо, а подекуди стояли й поодинці. Та саме завдяки тому, що поміж ними було багато місця, світла й повітря, вони буйно розрослися на волі й милували око неповторною красою.
Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.
– Евкаліпти! – вигукнув Герберт.
І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії та Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Окружність стовбура біля основи сягала двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п’ять дюймів. Нема на світі нічого прекраснішого і дивовижнішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернене ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!
Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.
– Оце дерева так дерева! – вигукнув Наб. – Але чи є з них яка-небудь користь?
– Де там! – озвався Пенкроф. – Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди, їх тільки на базарі показувати!
– Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів Гедеон Спілет. – Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.