Таємничий острів
Шрифт:
– Ми на якомусь острівці! – сказав Пенкроф. – І обійшли його уже з кінця в кінець!
Моряк не помилився: їх викинуло не на континент і навіть не на острів, а на вузький маленький острівець, завдовжки щонайбільше зо дві милі.
Чи був цей кам’янистий острівець, сумний притулок деяких морських птахів, частиною якогось більшого архіпелагу? Важко сказати… Коли супутники побачили з гондоли смужку землі, повитої туманом, вони не мали змоги розгледіти її розміри. Проте тепер Пенкроф, маючи гострий зір моряка, який звик удивлятися в темряву, не сумнівався в тому, що розрізняє на заході невиразне пасмо гористого узбережжя.
Та через
– Сайресова мовчанка іще нічого не значить, – мовив журналіст. – Можливо, він знепритомнів або лежить десь поранений і поки що не в змозі крикнути нам у відповідь. Не впадаймо в розпач.
По цьому Гедеон Спілет запропонував розпалити на скелі вогнище, яке було б для інженера сигналом і дороговказом. Та ніде не знайшлося жодного деревця, жодного кущика. Навколо лежало саме каміння й пісок.
Неважко уявити Набову тугу й тривогу його супутників, які встигли щиро полюбити свого мужнього товариша. Надто виразно бачили вони, що поки що безсилі допомогти йому. Доводилося чекати ранку. Інженер або загинув у морі, або ж йому пощастило врятуватися і знайти прихисток десь на узбережжі. Попереду години і години прикрого, сумного чекання. Уночі дуже похолодало. В утікачів зуб на зуб не попадав, але вони майже не помічали своїх страждань. Їм і на думку не спадало відпочити. Не даючи згаснути останній надії, вони думали не про себе, а про свого керівника і весь час блукали безплідним островом, щоразу повертаючись до тієї точки північного берега, що була найближче до місця катастрофи. Недавні бранці кричали знову й знову і прислухалися, чи не відгукнеться у відповідь інженер, чи не долине до них його поклик про допомогу; і, напевне, їхній крик лунав дуже далеко, бо вітер уже на той час затих, а з ним затихли й гуркіт прибою та хвилювання моря.
Якоїсь миті їм навіть почулося відлуння гучного Набового крику; Герберт звернув на це увагу Пенкрофа й додав:
– Це свідчить, що неподалік на заході є інший берег.
Моряк ствердно кивнув. Він не сумнівався в цьому: його ще не зраджували власні очі. Якщо він хоч на мить уздрів далеку землю, там справді була земля.
Але луна була єдиним відгуком на Набів крик – весь східний берег острівця, що загубився у безмежному океанському просторі, завмер у цілковитому безгомінні.
Тим часом небо мало-помалу очищалося від хмар. Десь опівночі у вишині заблищало кілька зірок, і якби інженер був поруч із своїми супутниками, він зауважив би, що зорі тут дуже відмінні від своїх посестер, які сяють у Північній півкулі. На новому для утікачів обрії не світилася Полярна зірка; сузір’я в зеніті разюче різнилося від зірок, які Сайрес Сміт звик бачити в північній частині Нового Світу, а з боку Південного полюсу сяяв Південний Хрест.
Минула ніч. 25 березня близько п’ятої години ранку середина неба ледь-ледь порожевіла, хоч обрій залишався ще темним; а вдосвіта на море наліг такий туман, що кроків за двадцять нічого не було видно. Він розгортався сувоями сивих хвиль, які повільно котилися над землею.
Погода аж ніяк не сприяла пошукам. Потерпілі не розрізняли нічого довкола. Тим часом як Наб і журналіст вдивлялися в океан, моряк і Герберт шукали поглядом протилежний берег
– Байдуже, – сказав Пенкроф. – Я й не бачачи чую берег… Він он там… Он там… Це так само незаперечно, як і те, що ми уже не в Річмонді!
Та незабаром туман розвіявся. Тепер над морем висів тільки легкий серпанок, що провіщав погожий сонячний день. Тепле проміння вже зігрівало не лише верхні шари повітря, а й діставало поверхні острова.
Через три чверті години після сходу сонця, тобто десь о пів на сьому, туман почав рідшати. Низом він потроху розвіявся і, згущуючись у хмарки, піднімався вище і вище. Незабаром, немов із хмари, виринув весь острівець, а за ним і обрій над морем, безмежний зі сходу і обірваний високим крутим берегом на заході.
Так, там була земля. Там хай і тимчасовий, та все ж порятунок. Між острівцем і протилежним берегом, відокремленим протокою завширшки з півмилі, вирувала й шуміла стрімка течія.
І тут один із тих, що зазнали повітряної аварії, не радячись ні з ким, крім власного сумління, не питаючи думки супутників, навіть не обізвавшись до них, прожогом кинувся у бурхливий вир. То був Наб. Він квапився на той бік, щоб піти берегом далі на північ. Ніхто не зміг би його зупинити. І марно кликав негра Пенкроф. Журналіст також готувався пливти слідом за Набом.
Тоді до нього підійшов Пенкроф.
– Ви хочете пливти через протоку?
– Так, – відповів Гедеон Спілет.
– Гаразд. Але, повірте мені, краще почекати, – сказав моряк. – Наб і сам допоможе своєму хазяїнові. Якщо ми зараз попливемо через протоку, нас може віднести у відкрите море. Тут страшна течія. Та коли я не помиляюся, це течія відпливу. Ви бачите, як відступає море від краю берега? Наберімося терпіння, а під кінець відпливу ми, можливо, знайдемо десь перехід убрід…
– Ви маєте слушність, – погодився журналіст. – Тримаймося гурту, не дуже віддаляймося один від одного.
А тим часом Наб мужньо боровся з течією, перепливаючи навскоси протоку. З кожним помахом рук із води виринали його чорні плечі. Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і, коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Бідним видався їхній сніданок, та яка не яка, а їжа. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими закінчувалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.