Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Андропов не помилився в прогнозі — усе пішло саме так, як він і передбачив…
Залишаючись секретарем ЦК у зв’язках з соціалістичними країнами, Андропов і далі відстоював лінію XX з’їзду; це був виклик — мовчазний, коректний, але цілком очевидний.
Прибрати Андропова — всього лише через два роки після жовтневої змови — було не так уже й просто: новий вождь обіцяв апарату спокій і стабільність, він мусить дотримуватись слова; врятувала матір-Візантія: ліберала перемістили на площу Дзержинського.
Андропов відповів по-своєму: «Жодна політична акція — чи то процес типу Синявського й Даніеля, розміщення ракет на Кубі чи операція в регіоні Середнього Сходу — не може бути виконана без відповідного
Цей його м’який ультиматум, акуратно упакований посиланнями на праці Леніна, було важко не прийняти.
Прийняли, вважаючи, що Цвігун і Циньов зможуть запропонувати новому голові свої умови гри, професіонали, на них лежить вся поточна робота, спробуй устежити, що робиться в усіх кабінетах Дому. (Однак він устежив; якби хтось інший був на місці Андропова, в країні полилася б кров, як у тридцятих; у Росії часом куди важливіше не дати здійснитися масовому терору, ніж зробити рішучий крок уперед до прогресу; ризиковано; чревато відкочуванням у минуле; жах став звичним, благо — хистко-загадковим, страшно в нього вірити.)
Ставши головою КДБ при Раді Міністрів, обачно лавіруючи між Косигіпим, Сусловим і Брежнєвим, Андропов усе-таки зміг усунути дивне «при»; з’явився КДБ СРСР; увійшовши до Політбюро нарівні з Громиком й Устиновим, вони створили свій, найоперативніший підрозділ у Системі, навіть на трибунах кремлівського залу сиділи разом, «могутня кучка», тріумвірат.
Поняття «текучка» Андропов виключив з лексикону, замкнув справи на собі.
Саме йому на стіл прийшла інформація про гецезис Щолокова: приїхав до Москви з великою кількістю планів про реконструкцію системи внутрішніх справ, поворот до громадськості, зв’язки з творчою інтелігенцією, але поступово його оточення почало створювати навколо новоявленого генерал-полковника ореол видатного партійно-державного діяча; почалися підношення — попервах звичайнісінькі кришталеві вази з портретами до дня тезоіменитства, унікальні рушниці, а там уже й до японської апаратури недалеко, до «мерседесів», «БМВ», квартир родичам… У Брежнєва було сто сімдесят свої х, прикріплених до кремлівського спецхарчування; Щолоков прикріпив до міністерського спецбуфета всіх родичів; теща, Галина Іванівна, ганяла шоферів з пайками: «У, влада ваша паскудна, навіть ковбаси не вміє зробити нормальної, самий крохмаль! Пожити б вам так, як за царя-батечка люди жили!»
Виходити з цими сигналами на Брежнєва було неможливо: той держав на дачі подаровані «роллс-ройси», по двісті тисяч доларів кожен, гоночні звіроподібні «альфа-ромео» й штучні «даймлери»… В колекції рушниць зберігалися «Черчіллі», «Пьорде», «Перле», ціни їм немає; потім почали підносити смарагди, брильянти, сапфіри — у домі повішеного не говорять про вірьовку…
…Кілька разів Брежнєв викликав Андропова, ласкаво вмовляв його прийняти погони генерала армії, велику Зірку; той категорично відмовлявся, не входило в систему його уявлень про особистість сучасного політика. (Син, Ігор, подарував на день народження одне з перших видань Плеханова про роль особистості, найдорожчий подарунок, перечитував уже вкотре.) Брежнєв удав, що образився: «У яке становище ти мене ставиш, зрештою?!» Андропов знизав плечима: «Але я ніколи цю форму не носитиму». «Та ходи хоч у піжамі!» — Брежнєв усміхнувся. А незабаром такі ж генеральські зірки одержали Щолоков, Цвігун і Циньов — усіх зрівняв Леонід Ілліч, ніякої різниці між членом Політбюро й рядовими членами ЦК; отак треба саджати лібералів на задні лапи, ось воно — мистецтво візантійської влади…
Андропова, як і всіх у країні, шокували геройські зірки нового вождя, літературні та інші премії, не менше ніж фільми про Щолокова, які знімалися до його чергового
Йому важко було приховувати своє ставлення до Щолокова; першій особі, на жаль, був зобов’язаний — правила гри; тримався як міг, але саме тому, що зовні тримався цілком спокійно, не мав права вихлюпнути, хвороба пішла всередину, палила його, щодня й щогодини спопеляла.
Особливо різко загострилася в сімдесят п’ятому, коли Шелепін розіслав членам Політбюро записку про новий культ — на цей раз Брежнєва… Підтримувати ІІІелепіна було вже пізно: оточений Кириленком, Сусловим, Кунаєвим, Щербицьким, Романовим, Гришиним, Тихоновим, Гречком, Черненком, Щолоковим, вождь тепер був недосяжний. Настала пора гри: не перечити, коли виносилася постанова про чергову зірку, не виступати проти публікації теоретичних праць про видатний внесок у скарбницю, а навпаки — знаючи про настрої в масах — сприяти цьому шабашу честолюбства, націливши себе на майбутнє; воістину наказано вижити…
Якось, занедужавши, Андропов приїхав додому вдень; біля ліфта товпилися три міліцейських чини, генерал і два підполковники: вантажили величезні вази, оленячі роги, живопис (портрети щолоковської дружини й невістки). Згадав, що секретар уранці залишив на столі записочку, — у міністра внутрішніх справ сьогодні день народження; поздоровляти — мука; говорити неодмінні у таких випадках слова — язик не повернеться, вчитися начальницько-лакейської науки не поважати себе було противно його єству; поступитися можна багато чим, тільки не основоположними принципами; вирішив дати телеграму; а втім, це ще ризикованіше — Щолоков негайно покаже всім: «ми з Андроповим не розлий вода»…
Він держав у своєму величезному сейфі (залишився в кабінеті від Дзержинського) оперативну інформацію не тільки на Гречка, Рашидова, Кунаєва, Щолокова; з Заходу надходили повідомлення й про інших; про першу Особу також: коли, де, хто, скільки.
Цією інформацією Андропов не міг поділитися ні з ким; вона обпікала руки й краяла серце; іноді його охоплював страшний, безнадійний відчай.
Бажання вийти на трибуну Пленуму ставало дедалі непідвладним йому, хоч він дуже добре розумів, що ретельно підібрана більшість освище його і зжене з ганьбою, прокричавши при цьому начальницьким кримінальникам, які оббирали країну, улесливе «многія лєта», — а внутрішні війська Щолокова подбають про те, що має статися слідом за таким виступом.
Дедалі частіше й частіше він відчував себе полоненим обставин: у вухах дзвеніли слова, які раз по раз повторювали Суслов і Брежнєв: «Тільки психи можуть виступати проти того спокою, який нарешті запанував у країні; нещасним треба допомагати в лікарнях»; насилу пощастило врятувати від психушки Віктора Некрасова! Генерала Петра Григоренка цькував особисто Єпішев, ставленик Брежнєва, друга людина в Міністерстві оборони, комісар: «Божевільного треба лікувати, він не відає, що базікає!»
Син і дочка принесли Андропову книжки Бахтіна — дворянин, репресований, жив впроголодь у якомусь маленькому містечку.
Андропов прочитав книжку Бахтіна в неділю, а в понеділок наказав знайти квартиру для письменника: «Не можна так розкидатися талантами, це справді великий літературознавець».
Подзвонили від Суслова (невідомо, хто настукав?!); розмова з Михайлом Андрійовичем була досить складною, головний ідеолог вважав Бахтіна небезпечним, занадто різким у позиції, б’є алюзіями, але Андропов був непохитний: «Михайле Андрійовичу, я підкорюсь лише рішенню секретаріату ЦК, йдеться про видатного художника, не так уже й багато їх у нас таких, справжню ціну «видатному стилістові» Маркову ви знаєте не гірше за мене».