Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Знаєте що, — замислено сказав Костенко, звертаючись до сищиків, — я просив би вас залишити мене на кілька хвилин на самоті з керівником групи.
— Будь ласка, не сердьтесь, друзі, — вибачився Строїлов, подивившись на Костенка з подивом; діждавшись, поки всі вийшли, сказав: — Хлопці вірні, Владиславе Романовичу… Навіщо ви з ними так?
— Лише через те, що не хочу вас підводити під монастир… Ви краще мене звільніть, капітане, це піде на користь справі… Я встановив адресу Хріна так, як вважав за потрібне, єдиний шанс… Ви пішли б за Дейвідом, будучи переконаним, що він вас виведе на Сорокіна… Я також
— Нехай. Головне, що мене цікавить: Варенов живий?
— Був принаймні… Залишити вашу групу мені потрібно ще й тому, що я хочу використати зв’язки моїх друзів… І не тут, а в Нью-Йорку… Ви розумієте, що вам і вашим співробітникам — а я ним, хоч і позаштатно, поки що вважаюсь — треба погоджувати таку операцію. І не дні на це підуть, а тижні.
— Я згоден доручити вам налагодити такий зв’язок… Я не боюсь відповідальності… Закінчую докторську, отже, в разі чого — знайду роботу юрисконсульта…
— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…
— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.
— Вірите людям, Строїлов?
Капітан відкинувся на спинку стільця:
— Скоріш не вірю, ніж вірю.
— А от я, старий дурень, вірив.
— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.
— Зрозумів… Мені вірите?
— Так. Зате ви не дуже вірите мені.
— У чомусь — ні.
— Чому? Є на це підстави?
— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…
— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.
— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…
— Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…
— Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і — слава Богу… Кличте людей, незручно…
Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив — начебто й не переривав наради, — повторивши ту ж саму фразу:
— Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…
— Товаришу капітан, — Костенко підвівся з підвіконня, — як з моєю пропозицією?
— З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?
Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю!
Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.
— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?
Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:
— Як саме полковник має намір використати американців?
Строїлов нарешті посміхнувся:
— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…
Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі [3] , за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.
3
Від російського скорочення: «Московский уголовный розыск».
Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.
Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:
— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…
— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?
— Звідки мені…
— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…
Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:
— Що робити з цим?
Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…
— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.
— А як ви думаєте?
— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…
— На одвірку дверей…
— До справи підшили?
— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…
— Хто проводив експертизу?
— Галина Михайлівна.
— Народу було багато?
— Вона сама… її страхував один мій хлопчик.
— Вірите йому?
— Як собі.
— Можете дати цю дактилоскопію мені?
— Так.
— Розумієте, чим загрожує?
— Звичайно.
— Чому так легко йдете на це?
— Тому що мені вас дуже шкода…
— Як це розуміти?
— Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми — діти свого часу, і час цей — новий, а от ви живете з розірваними серцями…