Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Волл підвівся з-за столу; здоровенний, опасистий, у широких старомодних підтяжках, він закинув сильні руки за спину, пройшовся по кабінету, потім спинився над Малроу й, перевалюючи своє величезне тіло з п'яток на носки, спитав:
— Тобі щось говорить ім’я Айзенберг?
— Ні.
— Які імена вони тобі дали?
— Це не за правилами, Джйм.
— Це за правилами. Я назвав тобі Айзенберга. Назви тепер ти.
— Дейвід оперував ім’ям Айзенберга? Як автора манускриптів?
— Так.
— Він оперував тільки одним ім’ям?
— Це інше питання, Джон.
— Добре, я відповім
— Ні.
— Як звати Айзенберга?
— Його ім’я ідентичне імені відомого французького письменника… Якщо росіяни не грають з тобою, ти повинен вгадати.
Малроу похитав головою:
— Мені не треба гадати, Джим. Я знаю. Цього французького письменника звали так само, як того, хто мене цікавить, — Еміль.
Волл повернувся за стіл, поклав свої величезні руки на папку:
— Правильно. Містер Еміль Айзенберг. Як сказав Дейвід, він найближчим часом приїде в Штати — підписувати контракт на майбутні книжки…
— Одна пов’язана з справою Федорової, а друга?
— «Російська мафія».
— Як буде називатися книжка про Федорову?
— Я не відповім на це запитання, Джон… Я й так сказав занадто багато… Я вірю тобі — тільки тому й говорив, малюк… А зараз я думаю, що не повинен був цього робити…
— Але ти знаєш, як має називатися майбутня книжка про актрису?
— Я знаю кілька назв… Яку вибере видавництво — їхня справа, не моя… Мене взагалі не дуже цікавить ця книжка… Мене цікавить інший манускрипт — про російську мафію… Про її зв’язки…
— Добре… Я допоможу тобі… Містер Айзенберг — це, звичайно, псевдонім — катував місіс Федорову.
Волл кивнув:
— Сходиться… Одна з можливих назв «Кат і жертва»… Можеш передати це росіянам…
— А якщо вони спитають, коли чекають приїзду містера Айзенберга?
— У цьому місяці.
— Дата відома?
— Ні… І передай, що я хотів би одержати дані про те, чим займався в Росії містер Ігор Бах, у минулому москвич, тридцять дев’ятого року народження, художник, тепер — один з бруклінських мафіозі, контролює бензиновий бізнес у Майамі і два рибних доки в нашому місті…
…Через день після того як одержали інформацію про «Еміля Айзенберга», семипалатинське УКДБ повідомило, що «Сорокін Євген Васильович — після розконвоювання у березні 1965 року — наймав кімнату в сім’ї Фріца й Марти Айзенберг, механізаторів колгоспу імені Шістдесятиріччя Жовтня (до цього — колгосп ім. Берії, ім. Кагановича, ім. Хрущова).
Фріц і Марта Айзенберги виїхали у ФРН зразу після того, як їм не дозволили прописатися в Саратовській області, де вони проживали до масової депортації німців Поволжя влітку сорок першого. Дочка, Єва, ще в 1986 році переїхала у Краснодарський край, де вийшла заміж за Хрінкова Еміля Валерійовича, який узяв її прізвище, емігрувала у ФРН слідом за батьками; чоловік лишився в СРСР».
— Сходиться, — сказав Костенко, повертаючи Строїлову Інформацію чекістів, — треба звертатись у ВВІРи, там десь Його фотографія стирчить. Цілком можливо, що він уже одержав виїзний паспорт… Не прогавити б…
— Готуйте запит, — сказав Строїлов. — Справді,
— На ньому трупики висять, — відповів Костенко. — Мишані й Людки…
— Думаєте, тільки їх двох?
…З Краснодарського краю повідомили, що Еміль Валерійович Айзенберг, пенсіонер, пасічник, прописаний у Привольному; здебільшого проживає у відрогах гір — здає мед у споживчу кооперацію; чотири місяці тому запросив виїзну візу у ФРН для возз’єднання з сім’єю: його дружина, Айзенберг Єва Фріцівна, виїхала в Ессен в 1988 році; виклик додається.
…Кореспонденцію в домі Айзенберга виймала з поштової скриньки сусідка, Меланія Тихонівна Божко; до неї і приїхав спритний чубатий шофер; «здоровенькі були, бабуню, не померли ще? Давайте, що є, дядьку Емілю»…
Оберемок газет, два листи й листівку з ВВІРу передав експедиторові армавірської райспоживспілки Гнушкіну; той зайшов у кабінет заступника голови; на ранок заступник голови подався в Сочі, зазирнув до приятеля — у минулому заввідділом виконкому, а тепер директора кооперативного ресторану; звідти поїхали на пошту й подзвонили в Москву; люди з групи Строїлова одразу встановили, що прізвище московського абонента було Никодимов, бойовик Хрінкова-Вітмана-Сорокіна.
Потім зафіксували три дзвінки; Никодимов зв’язався з якимсь Ібрагімовим; той подзвонив Сандумяну, котрий і вийшов на Сорокіна:
— Еміль, надійшла путівка в санаторій, будеш викупати?
14
Борис Михайлович Пшонкін почав фейєрверково. Його повість про робітників Далекого Сходу була вчасною, особливо образ головного агронома — добрий, сміливий, широко освічений передовик, приклад для наслідування, справжній літературний герой, а не крихкотілий студент або ж страдницький інтелектуал, повний сумнівів і комплексів. Повість видали наприкінці шістдесятих; поросль молодих літераторів, «діти XX з’їзду», що ввірвалися в літературу, коли їхні батьки й матері поверталися з тюрем, повільно, але неухильно засовувалися в тінь. Перевиданням вони не підлягали, рецензуванню в газетах — також, навіщо зайвий раз нагадувати читачам імена, які мусять зникнути. Суслов уже дав неписану директиву повертати назад, до звичного колишнього; «з критикою можемо вихлюпнути й дитину; так, були окремі порушення законності, але не це визначало наш тріумфальний рух до розвинутого соціалізму, якому тепер аплодує все прогресивне людство».
Саме тоді до кінця фальсифікували марксизм: примат «свідомості» (чи «духовності») винесли на перше місце; «буття» стало підлеглим, другим, суєтним. Один з шестидесятників пожартував: «Коли, справді, свідомість визначав буття, то настав час розпускати компартію й примикати до Лаври чи Ватикану, бо це їхнє гасло — «Свідомість визначає буття», «Дух превалює над Матерією».
Усю нашу убогість, сваволю, закритість кордонів треба прийняти як розумну данність, благовоління, що зійшло на країну перемігшого щастя, а коли людина не хотіла погодитися з цією аксіомою, то зразу відправлялася слідом за Синявським чи Григоренком.