Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Кат. Чому тридцять?! Десять! П’ять! Потрібен час, до того ж не дуже й багато його, аби пояснйти вченому: «Твори! Ти вільний. В умовах нашої системи, котра дала тобі все! Невже ти не віддячиш їй за те, що вона підняла тебе, прилучивши до знання?! Невже ти не відчуваєш коріння, яке зв’язує тебе з тією нацією, котра відточила твій розум і вирізнила тебе з-поміж мільйонів подібних?! Твори! Все те, що невідомо людству, можеш ти відкрити, і не думай про те, чи це морально до інших, чи ні, будь-яке відкриття моральне, навіть коли спочатку воно здається варварством, — не ти відкрив би, то інший! Це тільки посередність мріє бути на виду, справжній геній зневажає людей, вони для нього як мошкара, мораль натовпу він мусить нехтувати, аби звершити те, що зробить його безсмертним;
Марта. Невже вчені — а вони мені здаються мудрецями — могли піти за такою абракадаброю? Те, що ви зараз говорили, — не просто грішно, це істерично, це безглуздя… А вчені запопадливі до логіки…
Кат. О, як же ви помиляєтесь! Вони люди, і ніщо людське їм не чуже… Коли не їм, то їхнім дружинам, дітям, батькам… Не можна жити в суспільстві й бути від нього незалежним… Я пригадую одного доктора, він вивчав психологію людини в екстремальній ситуації… Він був зовсім аполітичний, цей учений, він жив у світі формул, а коли довів, що безупинне гудіння комара може привести людину до абсолютного істеричного безволля, ми випробували цей винахід — так, так, ми, я не смію приховувати від вас, — ми показали йому фільм про роботу з підслідним, і я спостерігав за його обличчям: воно сяяло від щастя, тому що він побачив реальне підтвердження своєї високої правоти, він прорвався до безсмертя, бо вивів закон співвідношення звукових коливань людини і комахи, новий крок до розуміння єдності всього живого на землі… Він сказав мені: «Якби не я, то до цього прийшов би хтось інший»… Світом править «ego», його величність «я»! І мені стало страшно жити, коли я до кінця впевнився у цьому… Страшно, Марто… Немає моралі, немає ідей, є «я», величезне, крихітне, гуркотливе, тихе, але тільки одне «я-я-я-я-я»! Ось у чому початок і кінець усього…
Марта. Коли мене гризли ваші страшні блощиці, я думала тільки про одну істоту — про мою дочку, що залишилася одна-однісінька…
Кат. «Мою»! Саме так! Ви думали про свою дочку! Бо вона належить вам… Ви ж не думали про чиюсь дитину, ви страждали про свою…
Марта. З вами страшно розмовляти…
Кат. А коли, вам було страшніше: тоді, в Моабіті, чи тепер, на волі?
Марта. Звичайно, тепер.
Кат. Чому?
Марта. Тому що ви ходите серед людей і нічим серед них не виділяєтесь… Скільки таких, як ви? Тільки молодших — ось у чому жах… Ждуть своєї години… Вас не повісили за ваші злочини — он який випещений, огрядний… Значить, комусь ви потрібні? Хтось зацікавлений, аби ви й вам подібні були живі? Скільки їх? Чого вони ждуть?
Кат. Боїтеся, що минуле може повторитись?
Марта. Дуже.
Кат. Але ж ваша дочка живе за океаном! І онук там! Ви ж за них боїтесь? Але вони нам тепер недоступні… Отже, «я»?! Знову «я»?! Отже, все-таки кожен думає лише про себе?! Коли так, то ми, справді, будемо потрібні завжди! Думаєте, я хочу, щоб повернулося минуле? Ні, я його також боюсь, бо ніколи не знав, чи вийду з свого кабінету, чи опинюся в камері з блощицями, дорога Марто… Але ви праві в одному: я — професіонал… Я знаю, як переступити через своє «я» в ім’я «ми»… Знаєте, що таке «ми»? Це рабство, тобто страх. Хоч — точніше — навпаки: страх, тобто рабство… Як ви поводилися б, знову опинившись віч-на-віч зі мною в камері тюрми?
Марта. Я заподіяла б собі смерть.
Кат. Як? Чим? Ви забули минуле, Марто. Тюрма прирікає на довге життя — до оголошення вироку чи звуку шарнірно-падаючої гільйотини… У тюрмі, у нашій тюрмі, ніколи й ніхто не може покінчити життя самогубством — занадто вже солодко для в’язня, він не має права розпоряджатися нічим, а тим паче власним життям… Ви боїтеся мене й досі, хіба не так?
Марта. Так. Я навіть боюся
Кат. У нього розірветься серце, коли ви скажете, що я живий… Ви дуже добрі, тому мовчатимете про це…
Марта. Але дедалі частіше я думаю написати про вас у прокуратуру… Мабуть, я зроблю це…
Кат. Можете… Тільки після того, як вийде наша книжка. Ви ж розумієте, що закон зворотної сили не має, та й довести ви нічого не зумієте… Ми були громадянами одного рейху, молилися одному Богові — ви в камері, я в кабінеті, не можна втекти від себе, Марто…
Марта. В усьому винна Система?
Кат. Тільки вона. І чим швидше ми ціе зрозуміємо, тим буде краще для майбутнього. Люди народжуються ангелами, дияволом їх робить наша Система, хай вона й відповідає за це…»
Сорокін викреслив слово «наша», крикнув Пшонкіну, який наливав каву в чашки:
— Боречко, голубчику мій, ну чого тебе так до русизмів вабить? Ти, зроби ласку, будь ближче до оригіналу, в тебе не німці розмовляють, а наші люди… Чуєш мене?
— Чую, — відповів Пшонкін якимсь іншим, погаслим голосом; він увійшов до кімнати з хохломським підносом і, поставивши перед Сорокіним чашку міцної кави, додав: — Дуже добре чую. Тільки ж і я не дурень… Не про Німеччину й гестапо ви пишете, а про Росію з її ГУЛАГом! І в ката ім’я російське, і в жертви… Я як-не-як письменник… Хоч і невдаха, бо надало ж мені на цій землі народитись…
Сорокін, погойдуючись, засміявся, потім обличчя його завмерло, він узяв ручку й швидко дописав:
«Кат. Марто, а ви й справді не знали, що ваш коханий прилетів у нашу країну не вперше?
Марта. Він ніколи не був тут раніше… Він ніколи не брехав мені…
Кат. Брехав… Він був тут у двадцятому році. Він працював з нашими ворогами…»
15
Сорокін потер обличчя короткими пальцями, вкритими щетинистим волоссям, відчув, як до щік прилила кров і забила злими колючими молоточками — такими лікар Вензель простукує нервові корінці, китайська медицина, рятує від усіх хвороб, а найдужче від старіння; помирати треба здоровим, без гниття, раптово.
Вензель працював у Криму, в санаторії ЦК; Сорокін їздив туди кожного року — до вісімдесят другого, поки був живий Леонід Ілліч; при Андропові, коли почали закручувати гайки, зразу ж припинив; наймав квартиру в Ялті, навіть до інтуристського готелю не потикався, хоч можна було: настала пора непомітності, треба відлежатися, довго таке не продержиться, аж надто надійно все схоплено, питання місяців, двох років — найбільше; перемелеться — мука буде.
…Старанно поголившись (найулюбленіше його заняття; брився небезпечною бритвою золінгенської сталі, подобався йому ризикований скрип металу об шкіру, особливо коло сонної артерії; часто ввижалось, як метал легко перерізує пульсуючу синяву; чомусь виразно відчував запах свіжої, теплої свинини), Сорокін відчинив одежну шафу, вибрав костюм — як завжди, скромний, але неодмінно американського покрою; надів легеньку шовкову сорочку, пов’язав карденівський галстук, примірив черевики, які позавчора привіз Никодимов, — давав йому, щоб розносив хтось із бойовиків, непрестижно надівати нові речі, уроки англійських лордів — дворецький має пом’яти костюм і кілька разів пройти під дощем у нових лайкових черевиках, лише після цього можна з’являтися в світі… Вийшовши з під’їзду, Сорокін неквапливо пішов вулицею; спинився біля будки телефону-автомата, підставив обличчя неяскравому, вже осінньому сонцю, що пробилося крізь низький московський смог, постояв якусь мить, глянув у скло вітрини — там чітко відбивалися ті, хто йшов у нього за спиною, тільки після цього зняв трубку й набрав номер Варенова; довго слухав гудки, дав відбій, набрав інший номер (зовнішнє спостереження змогло сфотографувати через телевик його палець, що тицяв у цифри), спитав, не назвавшись: