Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Ех, якби я був фашистом, — Костенко скрушно похитав головою, зітхнув і повільно підвівся. — Зараз я у «Відпочинок» їду, що Рудому передати? Кажи — запам’ятаю…
Сказавши це, вийшов, відчуваючи глуху безнадійну лють; а такі, подумав він, цілком можуть нас у фашизм турнути, якщо тільки дати волю емоціям…
…У «Відпочинок», звичайно, не поїхав — рвонув прямо в аеропорт «Шереметьєво», забитий дітьми, лементуючими жінками, похмурими старими людьми — німцями, євреями, вірменами, групками веселих туристів, розгубленими іноземцями, щасливими командировочними, оцінююче-очікувальними носильниками — вавилонське стовпотворіння…
Зв’язався по рації зі Строїловим; на Петровці його не було, черговий відповів, що капітан поїхав до батька:
— Генералу дуже погано, товаришу полковник. Він наполіг викликати прокурора та представників комітету, хоче дати показання на Сорокіна… Вважає, що зараз це єдина
— Їду в Шереметьєво… Попередили наших?
— Так.
— Скажіть Строїлову, що ми візьмемо його…
— З чим? У нас же на нього нічого немає…
…Обличчя генерала було пергаментним, скроні запали, стали жовтуватими, голубуваті прожилки почервоніли й зримо, раз по раз судорожно завмираючи, пульсували, начебто були окремо від застиглих, звернених на стелю очей.
— Я, Строїлов Володимир Іванович, боюсь реанімації сталінізму, — він говорив через силу, намагаючись глибоко вдихнути, облизував сухим язиком вкриті смагою губи. — Я бачу, як ми повертаємо праворуч… Ті, хто почав революцію перебудови, стали боятися її розмаху… Я не проти того, коли сперечаються на вулицях, я за те, щоб стикалися різні думки… Але я був і лишуся противником націонал-соціалізму і сталінізму… Обидві ці іпостасі зараз перейшли в атаку… На нас… На нещасну країну… Народ, який багато років був позбавлений знання, слухає демагогів — нацисти завжди лементують голосніше за всіх… А сталіністи повторюють те, що втовкмачували в голови нещасних людей останні шістдесят п’ять років… Уся наша історія — це історія абсолютистських заборон, на цьому й зіграв Сталін… Він став Йосифом Першим, і це лягло на підготовлений грунт: людей відучили самостійно думати й позбавили права на вільну працю — без наказу й наглядача, — ждали того, хто рявкне, хто вдарить, посадить, скарає… Діждались… Я побачив фотографію того, кого знав на прізвище Сорокін, Євгеній Васильович… Нехай капітан Строїлов дасть нам це фото зараз же… Прилучіть його до моєї заяви… До цієї позовної заяви… Сорокін бігає підтюпцем… Так, так, я в повній свідомості. Я хочу підписати записану вами сторінку… Адже ви пишете протокол? Чи тільки фіксуєте мій голос?
— І те й те, Володимире Івановичу, — відповів прокурор. — Усе робиться по закону, же хвилюйтесь…
— Я не знаю, що таке «хвилюватися»… Останніми днями я став боятися, це страшніше… Сорокін бігає підтюпцем у кросовках, котрі коштують сотні карбованців… У спортивному костюмі, таких не буває на прилавках магазинів. Він живе чудово, і це той, кого засудили за «незаконні методи проведення слідства»… Чому ні Русланову, ні Федорову, ні мене не викликали як Свідків? Це неправильно, що його звинуватили в «незаконних методах»… Такі методи були законні тоді… Я розкажу вам, які це були методи… Він і його товариші по службі — якщо їх так можна називати — зв’язували мені руки за спиною, крутили джгутом ноги й тягли потилицю до п’ят… Це називалось у них «гімнаст». Підклавши під обличчя подушку, вони били мене гумовою палицею по шиї… Такий допит тривав протягом десяти годин — поки я непритомнів… Сорокін вимагав, щоб я признався, нібито виконував шпигунські завдання члена Політбюро Вознесенського… І секретаря ЦК Кузнецова… Потім він засовував мені в ніс шланг від клізми й пускав гарячу воду… А мене прив’язували до стільця… І я захлинався, а він стояв наді мною й сміявсь… А з стіни, з-за його спини, на мене дивився той, кого й тепер багато хто хотів би, — фашист на ім’я Сталін… Руками сорокіних Сталін убивав мислячих, йому треба було привести до владарювання покірних кретинів, щоб у країні вічно було пекло… Немає слів, щоб пояснити те, що відбувалося… Ви встигаєте писати?
— Так, таточку, — схлипнув Строїлов, — товариші встигають, ти тільки не поспішай, ти стомився…
Лікар узяв руку генерала, намацав пульс, скрушно похитав головою; старий роздратовано поморщився:
— Дайте я підпишу те, що наговорив… Форми протоколів допиту лишилися колишніми? Як і в той час? Ех, ви… Дайте ручку…
— Володимире Івановичу, — сказав прокурор, — ви підпишете, коли ми все закінчимо…
— Ні… Зараз… У мене в будь-яку хвилину може зупинитись серце…
Він повільно стиснув у посинілих пальцях перо й підписав дві сторінки.
— Добре… Дякую… Хочу продовжити… Сорокін називав мені сотні імен, мені здавалося, що він хотів перетворити всю країну, всіх людей у ворогів народу… Він торгаш від природи, він торгувався за кожного, вимолював, обіцяв, знову бив…
Чекіст, який приїхав разом з прокурором, спитав:
— Володимире Івановичу, скільки разів він катував вас на допитах?
— Не пригадую…
— Дуже важливо, щоб ви згадали… Це дуже важливо для слідства…
— Я сидів у внутрішній три роки… На допити він викликав мене разів чотири на тиждень… Один день говорив, лякав, плутав… Три дні — катував…
— Він знав, що ви ні в чому не винні? — спитав прокурор.
— Від нього вимагали, щоб я став винним… Він дуже добре знав, що я ніколи нічиїм шпигуном не був…
— Але він ніколи не говорив вам, що знає про вашу невинність? Просив погодитись підписати самообмову, бо це, мовляв, потрібно партії, країні, Сталіну?
— Ні… Про це говорив Рюмін… Коли мене принесли до нього з лазарету… На носилках… І в камері мені це ж саме говорив… Прізвища не пригадую… Насідка… Умовляв признатися, щоб вийти на процес… І там відкрити всю правду… Але я знав, що це за ігри…
— Сорокін вас мучив сам? — спитав прокурор. — Чи запрошував катів, щоб держали?
— Як коли… Мене ж до нього доставляли в наручниках… Руки за спиною… Та й на ногах ледве стояв, держали у карцері, на воді й на шматку хліба» сили не було захищатись… У нього очі ставали якісь білі, коли він через мене пускав струм… Від нього дуже тхнуло затхлістю… У деяких людей є особливий, задушливий сморід затхлості… І всі вони чомусь стрижені під скобку… Я вимагаю, щоб його, Сорокіна, притягли до суду не за «порушення методів проведення слідства»… Я вимагаю, щоб його судили за осмислений, звіриний, хтивий садизм… Сорокін страшний як явище: коли не погоджуєшся з тим, чого він вимагає, ти вже не людина, ти стаєш твариною, порожнечею, комахою… Це страшніше, ніж гітлерівський нацизм, розумієте? Це містика якась… Сорокін катував більшовика, про якого йому сказав начальник, що той — ворог. Одного слова для нього було досить… Розумієте? Слова пана, який давав йому право на все… Такого не було в історії людства… А ще — але це було тільки двічі — він повалив мене й почав припікати цигаркою ступні… Це було напередодні Жовтня… А потім сам мазав виразки маззю Вишневського… Тепер головне, — охопивши синіми губами повітря, вів далі Строїлов. — У зраді Батьківщини, тобто зраді самого себе — поняття «Батьківщина» і «я» нероздільні, — винен і зрадник, а ще більше той, хто підштовхнув його до цього диявольського, незбагненного кроку… Так от… Я став зрадником… Я — зрадник… Так, так, пишіть це… Я зрадив себе, тобто Батьківщину… І винен у цьому Сорокін… Він улаштував очну ставку з моїм водієм, Кирилом Семеновичем, а я з ним пройшов війну… Той мусив написати у протоколі, що я запрошував у машину англійського консула, показував йому воєнні об’єкти, одержував за це пачки доларів і віддавав їх — у моїй же машині — емісарам Вознесенського для розгортання роботи «російського змовницького центру»…
Сорокін два роки вибивав з мене признання, що ми хотіли вивести Росію з Союзу Республік, реставрувати капіталізм та ще й запросити зі Штатів Керенського — як нового прем’єра… Кирило Семенович мовчав, заперечував усе, хоч били його мало не до смерті… Тоді Сорокін наказав ввести його онуку, дівчинку-підлітка, їй шістнадцяти ще не було… Коли дівчинку вштовхнули, Сорокін сказав: «Ти, лярва, в ансамблі танцюєш?! Роздягайся догола, сучечко, потанцюй наостанку перед дідом, поки я тебе в камеру не посадив! Люблю танці, лярвочко!» Вона стала блідою, як крейда, внучечка його, а Кирило Семенович повалився зі стільця, впадаючи в повільну безпам’ятність, не вірячи в реальність того, що тут коїлося… А Сорокін підійшов до дівчинки, почав з неї кофтину скидати… Акуратно гудзички розстебував, до себе притискував… А вона стоїть, малесенька, тремтить уся. як змерзлий горобчик… От… Тоді я й сказав, що готовий підписати на себе що завгодно, нехай лишень відпустить дівчинку… І ми з ним стали писати сценарій… Про те, як і чому я — один я, без групи, тільки я — пішов на зраду Батьківщини… Отже, Сорокіна треба судити за зраду, за пособництво зраді Батьківщини, за присилування до того, щоб люди ставали зрадни…
— Тату! — Строїлов подався до батька. — Таточку! — Він розгублено обернувся до прокурора, потім перевів погляд на лікаря. — Таточку… Тату мій…
…Костенко сидів у маленькій, без вікон, кімнаті шереметьєвського аеропорту, слухав голоси дикторів, дивився на старий телефонний апарат і боявся зняти трубку й подзвонити Строїлову. Серце краялось, він відчував біду, розумів, що, якби все обійшлось, капітан, звичайно, зв’язався б з ним; Костенко дуже добре відчував свою випадкову й суєтну малість на цій землі, коли вмирав друг чи рідна людина; що сказати тим, хто стоїть біля труни, невідривно дивлячись на загадкову бездиханність льодяної матерії, що приречена на швидке перетворення в попіл чи тлін? Як висловити скорботу? Слів, адекватних таїнству смерті, не існує…