Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Він же, Суслов, редагував тексти, заготовлені в апараті заступника міністра Рюміна: «Підла рука вбивць та отруювачів обірвала життя товаришів Жданова й Щербакова…
Лікарі-злочинці навмисне ігнорували дані обстеження хворих, ставили їм неправильні діагнози, призначали неправильне, згубне для життя «лікування»…»
Як і тоді, у тридцятому, пишучи листа Сталіну, в якому звинувачував троцькістів та бухарінців в агітації серед селянства проти колгоспів, хоч знав, що проти колгоспів в еміграції уже виступав Троцький, а Бухарін був змушений колгоспи підтримувати — спробуй не підтримай, не на Принцевих островах живеш, а дома, під наглядом ДПУ, — Суслов тепер правив і редагував маячню з якоюсь відчуженою натхненністю,
Чим більше Суслов узнавав правду, тим натхненніше й настирніше писав брехню, знаходячи в цьому якусь стискаючу серце злість до себе, до свого розтоптаного життя, кинутого на вівтар тієї справи, яка здавалася йому єдиною й головною…
Коли після смерті Сталіна його вивели з Президії ЦК разом з Брежнєвим, коли відчув ватяну стіну відчуження довкола себе, бо на Старій площі всі знали його відданість Сталіну, він пішов ва-банк і попросився на прийом до Хрущова — одразу після промови Малевкова на сесії «Верьховної» (інакше вимовляти не вмів) Ради, що зробила Георгія Максиміліановича найпопулярнішою фігурою в країні.
— Микито Сергійовичу, — сказав він тоді. — Батьківщина віддячить вам за повалення брудного югославського шпигуна Берії, але невже ви не розумієте, що присутність Маленкова в головному кремлівському кабінеті не гарантує нас від небезпеки нового термідора? Він же спить і бачить, щоб прибрати вас, а ніхто, крім мене, не може підготувати матеріали на Маленкова; хочете ви того чи ні, але я — єдиний, хто працював під його безпосереднім керівництвом…
Саме ця розмова змінила долю Суслова — у черговий раз; хоч Хрущов досить довго вагався, чи варто ставити на того, хто виганяв до Сибіру цілі народи, механіка боротьби за владу спонукала його на те, щоб уже в п’ятдесят п’ятому році, коли Маленкова скинули і він став міністром електростанцій, рекомендувати Михайла Андрійовича до складу Президії ЦК.
Саме Суслов виступив на Пленумі проти Маленкова, Молотова й Кагановича, відмежувавшись таким чином від спільного з ними минулого; саме він — через сім років — став ініціатором повалення Хрущова, саме він почав створювати культ Брежнєва — хворий, епілептик, мерзляк, він у вересні вже надівав калоші, шоферові забороняв їздити з дачі на Стару площу швидше, ніж сорок кілометрів на годину; нещасним водіям доводилося тягтися на третій швидкості, надпотужний мотор «ЗІЛа» жер тридцять п’ять літрів бензину на сто кілометрів, у автобазі скрушно хитали головами, особливо після того як усі ланки партапарату почали вивчати нове теоретичне відкриття Леоніда Ілліча про те, що «економіка мусить бути економною»…
До останнього дня. свого він підтримував Лисенка, не дозволяючи зачіпати його в пресі жодним словом; організовував атаку на Дубчека, вторгнення в Чехословаччину; першим проголосував за виселення Сахарова у Горький; вимагав арешту Валенси і дедалі ретельніше калькулював процент інородного елемента в партійному й державному апараті, закриваючи деякі пости навіть для українців: «Там ще не зовсім зжито потяг до Заходу, ставку потрібно робити на уродженців східної частини Росії, згубному впливу Європи туди досить важко досягти…»
Будучи пуританином, він свято визнавав мораль і жив, розуміючи свою трагічну розгубленість: з одного боку, він бачив себе як людину, що знала всю правду про жах колективізації, а з другого — жив і діяв як зрадник цієї правди, який зробив усе, аби ця жахлива правда стала «наклепом, роботою ворогів, зловмисністю опозиції, котра націлила своє жало проти великого марксиста-ленінця нашої епохи…»
Розуміючи, що в ньому поєднуються дві взаємовиключаючі особистості, він шукав виправдання цьому жахливому, роз’їдаючому
Поступово, не відразу, спрокволу в ньому з’явилася тверда схема: так, я пішов на жертву, віддавши на заклання головній справі життя власну моральну цілісність, я мусив пробитися нагору, щоб звідси, з Олімпу, бути по-справжньому корисним нещасному російському народові, що став об’єктом гри в руках членів Політбюро — євреїв (Троцький, Каменєв і Каганович), грузинів (Сталін і Орджонікідзе), українців (Кириченко і Шелест), вірмен (Мікоян), білорусів (Мазуров і Машеров), фіннів (Куусінен), латишів (Пельше).
Він ламав себе, привчаючи — рік за роком — до того, щоб осягнути розумом велику науку чекання; він робив усе, щоб місця білорусів і фінна у Політбюро передали росіянам, вірменина — російськоорієнтованому казаху, латиша — російськоорієнтованому українцю, або ж, іще краще, російсько-українському напівкровці, щоб згодом замінити на чисто російського партійця.
Він бачив, що Брежнєв зовсім здав, дні його лічені, він напружено й послідовно готувався до того, щоб стати першою особою, очоливши Політбюро, і тому робив усе, аби ім’я Леоніда Ілліча, який подарував країні двадцять років благосного спокою, позначеного печаттю державної, солідної непоспішливості, властивої історії Російської імперії, було прозоро-чистим; він, саме він, Суслов, зможе показати людству перший приклад того, як наслідник не ганьбить імені попередника, а, навпаки, робить усе для возвеличення його пам’яті: ніколи такого, на жаль, не було — тепер буде, нова сторінка в розвитку Держави. Розумні історики, яких він заздалегідь розставив на ключові пости в науці, зможуть пояснити цей феномен спадкоємності, такий угодний майбутньому. Досить, набридло відрізати минуле! Як не намагалися відрізати Сталіна — не вийшло, силу не відріжеш, тільки слабість зникає, з нічого не буде нічого, так угодно Провидінню…
Саме тому, почавши атаку на Цвігуца, який провалив справу опіки сім’ї Леоніда Ілліча, дозволив потекти мерзенним чуткам про тих, кого так любив Генеральний секретар, Суслов добивався своєї таємної мети: уже за життя Брежнєва стати його добрим опікуном, неназваним поводирем, людиною, що піклується про ім’я першої особи більше, ніж сама перша особа…
Суслов знав, що сентиментальність Брежнєва може в будь-яку хвилину обернутися несподіванкою. Коли генерал армії Єпішев, комісар Радянської Армії, доповів йому про те, що режисер Роман Кармен пішов на поводі в американців, знімаючи свій фільм «Невідома війна» (знайшов кого запрошувати коментатором; обличчя кінозірки Ланкастера цілком типове, дивитися противно, і тут примазались, нічого не вдієш, свій свояка бачить здалека), Суслов подзвонив у Держкіно й поставив лише одне запитання, розуміючи, що саме це коротке запитання викличе в Гнєздніковському провулку збентеження:
— А що ви думаєте про роль російського народу у фільмі «Невідома війна»? Чи віддали право на цей роздум головному противникові? («Головним противником» у ту пору визначали Сполучені Штати Америки.)
Взагалі, чим далі, тим частіше він ловив себе на тому, що наслідує незабутню пам’ять Йосифа Віссаріоновича в манері розмовляти, вести засідання Політбюро й спілкуватися з тими діячами літератури й мистецтва, яких часом вважав за потрібне викликати до себе в кабінет.
Він прийняв Галину Серебрякову — як-не-як написала книжку про Маркса, відсидівши в концтаборах добрячих сімнадцять літ, не озлобилась, пишалася членством у партії, яке їй повернули без перерви в стажі; досить стійко перенесла й те, що на Ленінському комітеті її змогли штучно забалотувати і не дати премії.