Таємниця Кутузовського проспекту

Семенов Юлиан Семенович

Рокоссовський якось сказав, немовби відрізав: «Недоучений піп намагався командувати нами, професіоналами армії».

Історія повторилась: такий же недоучка від релігії — Михайло Андрійович Суслов, — який зрадив саму доброту вчення Христа, запхнув у марксистські догми ті недогризки моралі, котрі дозволяли йому і його прибічникам, клянучись народом (насамперед російським, мабуть, найстраждальнішим, якщо не вважати тих, на кого обрушився геноцид, — карачаївців, кримських татар, німців Поволжя, греків, калмиків, турків, чеченців, інгушів, та й прибалтійські республіки із західними регіонами України випили до дна гірку чашу), маніпулювати поняттям, вимагаючи від людей переконаної віри

у те, що двічі по два — п’ять, а найвище щастя в житті — це тотальна неволя.

…Придворна критика, діставши солодке соціальне замовлення, підняла повість Бориса Пшонкіна до небес: і талановито це, і сміливо, й вади наші показано, але не злобно, руйнівно, а конструктивно, і характери виписані, і стиль — на відміну від телеграфного, американо-хемінгуеєвого — по-справжньому народний, вірний роздольним і неквапливим традиціям вітчизняної словесності.

Твардовський якось сказав про літератора, у долі якого відіграв виняткову роль: «Чи його тім’ячко видержить тягар нежданої слави, що впала на нього?»

Пшонкінське тім’ячко слави не видержало: погарцювавши на читацьких конференціях, він сів за нову повість, сконструював її досить швидко, за звичною схемою: всезнаючий баляндрасник-колгоспник, крутий голова, який прославився у війну, але цурається передового досвіду; партійний ватажок, що змінив міську квартиру на хату (дружина танцює бугі-вугі, упивається гидким Ремарком), зустрів на селі молоду ветеринарку, свою долю; ну, звичайно, й п’янюг показав Пшонкін, і бабу-чаклунку, яка на зіллі розуміється й плете тарабарщину, у цю бабку, як йому здавалося, він заклав глибокий, прихований зміст — з критикою основ марксизму… Журнал не надрукував його: «Повторюєшся»; він махнув до іншого видання, там також одвели, поткнувся в третій, протилежного табору, — бабахнули уривок під рубрикою «Навмисне не придумаєш».

Починалися сімдесяті., настав час глухого самопізнання, хоч і не дозволеного, але все-таки повсюдного — усі народи країни стиха ремствували, дражнити їх ставало дедалі небезпечніше, як-не-як двічі по два чотири, і аж ніяк не п’ять.

Як билинні плачі, так і галасливі агітки, що страх як обридли за десятиліття, більше не цікавили читацьку публіку; ждали альтернативних героїв і неординарних ситуацій, дозволена література, вироджуючись у титуловане графоманство, мовчала; люди замкнулися в собі, почався прихований розкол суспільства на осередки; тих, хто втратив усяку надію, не хотів ждати й зривався на крик, саджали в тюрму, висилали або запроторювали на лікування до психушок.

Дехто, промучившись цілі роки у ВВІРі, відправлявся на Захід; «єврейська жінка не розкіш, а засіб пересування»; ліві, як і ведеться споконвіку на Русі, били один одного, як Пат і Паташон, — на втіху глядачам; праві трималися єдиною групою, розуміючи, що будь-яка зміна обстановки вдарить насамперед по їхніх позиціях — у бій ринуться інтелектуали, зв’язані з наукою й технікою, люди знання, адепти асфальту, їх на «Синь-травах» та «Багряному заході сонця» не візьмеш, їм, бач, давай аналіз та новий ритм. Петро Перший їм до душі, якого всі істинні патріоти Держави не марно вважають Антихристом за безсовісну пристрасть до західної гнилизни й нехтування споконвічними традиціями Держави, перетвореної ним в імперію, де правили самі лише чужоземні супостати…

Пшонкін спробував переписати повість, але застопорило, не міг перебороти себе, пальці відмовлялися виводити слова, що юрмилися в голові, — дурних нема, тепер усі все бачать, тільки одні мають силу виголосити правду, а в других вона наче клубок у горлі застряє…

Ось тоді йому й почали пояснювати, хто погубив Русь, зруйнував устрій, бажаний нації, перевів стрілки на чужі рейки,

які женуть в гемонську прірву.

Пшонкін слухав ці слова, завмираючи від болю й гніву; не стримався і викрикнув на зборах: «Хто нами править?!»

Скандал зам’яли, навіть до Спілки письменників прийняли, щоб зручніше було «працювати» з «народним самородком»; відклавши свій рукопис, Пшонкін подався в Бюро пропаганди радянської літератури і відчув насолоду легкого заробітку: виступив на заводі в обідню перерву, півгодини відтарабанив — маєш гроші; а як поїхав кудись на північ — подвійні; хіба це не життя?!

Але пам’ять — страшна сила, в ній завжди таїться вибух: він не міг забути рецензій на свою першу книжку, читання її по радіо, запрошення на телебачення, в літературну передачу, всяких там диспутів у газетах з двома портретами: один — твій, другий — того, хто сперечається; подарувати можна, жінки запопадливі до тих, чиї фотографії друкують…

Сів за третю повість — вирішив розповісти про своє гірке дитинство, але все одно не йшло: як треба описати чорне зло й висловити жах, що клекотав у ньому так, немов хтось здавлював кисть холодними пальцями: «Не терпиться? Перехрестись! У теплі живеш, квартиру дали, гроші даром пливуть — хоч і невеликі, але жити можна в ситості! Не руш!»

Поділився з приятелем, той упевнено відповів: «А це гіпнотизує тебе. Зараз усіх талановитих самородків сатанинські сили намагаються відтрутити од творчості, щоб самим зайняти ваші місця в літературі… Ти магнітами себе обклади, нечистий магнітів не терпить».

Пшонкін роздобув три магнітних бруски, поставив на стіл, але не допомогло: страх гнітив його ще дужче, ніж досі, і чим більше з’являлося нових імен у літературі, чим більше премій роздавали всяким нікчемам, тим дужче він впадав у відчай — немовби за поїздом біжиш, останній поїзд, не доженеш, хана, руки тягнеш до поручня, а вагон все далі й далі, тю-тю…

Ну й запив Пшонкін, страх як запив… Звинувачував у трагедії всіх, тільки не себе; грошей тепер не вистачало; позичав; борги віддавати не міг, по Москві не ходив, а скрадався.

Та оскільки до Пшонкіна прихильно ставилося письменницьке начальство (ті добре знали, кого підтримувати, а кого засовувати; допомагали насамперед невідомим, їх боятися нема чого, не конкуренти, а висмикнеш з лайна — руки лизатимуть, та й непохитна більшість на з’їзді будь-яких інтелектуалів задушить, істинний голос народу), він одержав нову квартиру в тому будинку, куди заселяли літераторів, щоб були під наглядом; коли всі разом, легше зіштовхнути лобами й діставати інформацію; будь-які перевибори, що гарантують керівним, літкорифеям збереження їхніх «Волг», дач, премій, перевидань, похвалу найманої критики, треба готувати заздалегідь, знати настрої кожного і відповідним чином з кожним працювати. А от працювати вміли, ох як уміли! Кого піднести на щит («соловей російської поезії», а цей «соловей» гірший за горобця); кого вдарити запиленим мішком по голові: «далекий від сподівань народу», але потім — на знак замирення — послати до Монголії або ж до Чехословаччини, у монголів шкіряні пальта дешевші, а в Празі люстру можна взяти, та й червоний закордонний паспорт — найвище свідчення благонадійності: «гляди, товаришу, не підведи, батьківщина тобі вірить»… Так, поділяючи і владарюючи, створивши обойму дутих геніїв, «Баянів вітчизняної словесності», жили самі, та й покірним середнякам не заважали, не беручи до уваги, звичайно, таких досадних епізодів, як «зрада власовського недобитка Солженіцина, сіоністського наймита Віктора Некрасова чи злісного наклепника Василя Гроссмана», але з тими вирішував верх, «Баяни» лише оформляли через «Літературну газету» гнів громадськості…