Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— А при чому тут «наладивсь у мандри» і як я з ним познайомився?
— При тому, що нам його треба знайти… Тільки ви знаєте, що було в його справжніх записах і що він просив вас з них зробити. Таким чином, ви можете претендувати на співавторство, а він уклав контракт на сто тисяч доларів… Ясно? Тому ви йому небезпечні… А нам, щоб його взяти — до речі, за інші справи, — треба знати його знайомих, ті місця, де він бував, машини, на яких їздив, улюблені фрази, манеру їсти й пити…
— Хтось з наших літераторів нас познайомив… Хто — убийте, не пригадую…
— Де?
— На
— Коли?
— Два роки тому… Приблизно так…
— Ви там з ним часто бачились?
— Разів зо три… Він більше любив дома зустрічатись…
— Тут? Чи в нього?
— Тут.
— У нього бували?
— Один раз.
— Коли?
— У день знайомства…
— Адреса?
— Десь у провулочку… Будинок старовинний, красивий…
— Адреса? — повторив Костенко.
— Не пригадую… У центрі…
— Він вас до себе привіз, бо ви були дуже п’яні?
— Трохи…
— Коли відправив додому? Вранці?
— Ні, тоді ж, уночі… Він мені лише години дві дав відпочити… Потім договір уклали, він мене одразу в машину й посадив… А ті, що були в машині, мене кудись у Митищі відвезли, до ранку поїли, я й звалився…
— Який договір підписали?
— Про співробітництво… Я вже й не пригадую…
— Якщо повозити вас по Москві, згадаєте будинок, де були?
— Не знаю…
— Яка в нього квартира?
— Велика… Кімнати три, не менше…
Або бреше, подумав Костенко, або Сорокін возив його на явку… У нього одна велика зала, ніяких там трьох кімнат немає…
— З вікон що було видно?
Пшонкін замислено перепитав:
— З вікон? Щось було видно… Стривайте, начебто Білоруський вокзал…
Костенко одразу згадав Нінель Дмитрівну, двоюрідну сестру Сорокіна, зіскочив з підвіконня, збентежений, поплескав себе по кишенях:
— Скажіть, у вас сигаретки часом немає? Тьху, забув, — він посміхнувся, — той Костенко вам курити не рекомендував… Поїдете зі мною, шукатимемо будинок коло Білоруського, це вам треба більше, ніж мені, їдьмо!
…А Сорокін усе-таки тікатиме поїздом, зрозумів Костенко; він нас заплутав своїм авіаквитком; ну, гадина, невже чкурнув уже?!
Попросив хлопців зв’язатися з Комітетом, нехай підключать прикордонні станції; кинувся до машини; Пшонкін дріботів за ним, якось неприродно крутив шиєю, немовби йому тиснув комірець сорочки…
…Костенко сидів закам’янівши, не спускаючи очей з Пшонкіна: той очманіло витріщався на будинки довкола Білоруського вокзалу, раз у раз відривався, прислухаючись до телефонних розмов, які полковник вів у машині; він відчував, як йому передається нервовість цього сивого чоловіка, хоч зовні той був зовсім спокійним; згадати нічого не міг, усі будинки здавалися йому однаковими.
Костенко допоміг йому:
— Ви як туди добиралися?
— На машині…
— Дуже були п’яні?
— Тепер це не карається…
— Чим він вас частував?
— Коньяком.
— Сам пив?
— Дуже
— Закушували?
— Так… Він мені шашлик узяв, а сам ікру їв… Спочатку холодець попросив, а як відповіли, що немає, то порцій п’ять ікри замовив…
— А вас хоч ікоркою пригощав?
— Я її не їм…
— Чому?
— З жалості до народу…
— А шашлик — можна? Без жалості?
— Стривайте, — Пшонкін прилип до вікна, — а чи не цей?
— Зупинитись?
— Так… їй-богу, цей! І під’їзд наче той, четвертий поверх, я східці лічив, ліфта немає…
Костенко зразу подивився на будинок, що стояв навпроти; відселили для ремонту, багато пустих квартир, вікна відчинені; спитав по рації, де ЖЕК, і попросив шофера гнати туди — з сиреною.
Начальника ЖЕКу на місці, звичайно, не було; головний інженер, як пояснила секретарка, поїхав на нараду, заступник на дільницях.
— Хто може під’їхати зі мною до Білоруського? — спитав секретарку.
— А ви хто такий?
— З карного розшуку.
— Зверніться завтра, скоро робота закінчується…
— Завтра? А якщо вас сьогодні бандюга пограбує?
— У мене нічого брати.
Нещасна країна, вкотре вже подумав Костенко, нікого ніщо не хвилює, ждуть манни небесної.:. А що вони можуть у цьому затхлому ЖЕКу, заперечив собі Костенко. Якби їм дозволили діяти, підвали освоювати, горища та перші поверхи… Та де там! Вони нічого не можуть без наказу згори, без дозволу десяти інстанцій… На Заході те, що у нас називають ЖЕКом, — дуже багата установа, з комп’ютерами, своїм баром, прекрасними меблями, люди відповідають за житло, що може бути престижнішим! А в нас? Усе проциндримо, навіть тепер, коли бодай щось можна, все одно нікому нічого не можна…
— Послухайте, панночко, — настроївшись на ліниво-байдужний темпоритм секретарки, вів далі Костенко, — ви…
— Я вам не панночка! Ви ж у громадському місці знаходитесь.
— Як накажете до вас звертатися?
— Як усі нормальні! «Жінко»! Ви що, з неба впали?!
Усі нормальні люди звертаються — «жінко», а ви хіба — виняток?!
Костенко важко подивився на неї, відчуваючи, як усередині збурюється шалена лють, але потім помітив її розтоптані туфлі, заштопану спідницю, підпоясану драною пуховою хусткою, спортивну кофту, яка спотворювала й без того жахливу фігуру, і серце його защеміло тужливим, пронизливим болем…
Поплескавши себе по кишенях, він знайшов брудну таблетку валідолу, кинув її під язик і тихо вийшов із затхлого напівпідвалу…
…У відділенні міліції узяв двох співробітників; і оперативник карного розшуку, і співробітник з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією, слава богу, були в цивільному; по дорозі пояснив суть справи; вороток був у шофера, бінокль лежав у чемоданчику Строїлова, у нього там і фотоапарат був, і блокнот, і маленький диктофончик; нещасний хлопець, як він там? — Борисе Михайловичу, а хто в тій квартирі ще був? — спитав Пшонкіна.
Меняя маски
1. Унесенный ветром
Фантастика:
боевая фантастика
попаданцы
рейтинг книги
