Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Не пригадую… Начебто нікого… Духами пахло…
— Чоловічими?
— А хіба такі є?
— Є… Картини, фотографії на стінах були?
— Були… Багато…
— Які-небудь запам’яталися?
— Начебто… Стривайте… Картини були старовинні, не російські, з купідончиками… А фото… Там багато танцюристів… У танцюристок… Довгоногі всі, соромітно одягнені, не по-нашому…
Костенко обернувся до оперативника карного розшуку:
— Які тут балерини живуть?
— Зараз запитаємо, — відповів той, — коли дасте трубочку… Нібито тут кілька артистів жило, ми придивлялися, були сигнали, що на них наводки клеїли, але потім як відрізало, ми ще дивувалися — у чому ж справа?
— Чи не живе тут одна якась Ірина Василівна, дівоче прізвище Лазуркіна? Була солісткою балету в ансамблі метрополітену?
Опер посміхнувся:
— Іноземка?
…Вони висадили Пшонкіна коло метро, відкрили чорне парадне, оперативник залишився на сторожі — а то якийсь ентузіаст прибіжить, або, ще гірше, постовий, почнеться скандал, бумагу вимагатимуть, у нас миром розмовляти не вміють, як тільки щось, зразу істерика, громадянська війна, а не розмова; зійшли на запилене горище; Костенко втиснувся в окуляри бінокля, розглядаючи квартири, починаючи з цоколя, — літератор від страху очманів, «четвертий» поверх йому міг приверзтися.
Вікна цоколя були запнуті шторами; на другому з обшарпаної стелі звисала засиджена мухами лампочка; було щось безнадійне в цих старовинних дротах, плетених, як коси, — такі дівчата плели, поки новий фасон не укоротив світ; тепер тільки співаки з косами ходять; боротьба статей — куди там класовій! Меблі в кімнатах були старі, різностильні, стіл без скатерті, попалений утюгом, чи не швачка живе? Убогість, трущоби! У сусідній квартирі кімнати були заставлені м’якими кріслами, невеличка жінка в довгому халаті, обшитому хутром, сиділа проти величезного екрана дивовижного телевізора; на одній сходовій клітці дві долі; розбите суспільство! На третьому поверсі у правій від прольоту квартирі робили ремонт; три маляри сиділи на перевернутих відрах, диміли цигарками й випивали по чарчині; на підлозі, застеленій газетами, стояла пляшка, лежала хлібина, три огірки й кілька плавлених сирків; жінка в робі змивала старі шпалери; ми стали суспільством, де працюють лише жінки, подумав Костенко, поки ще працюють; скоро, мабуть, і вони відучаться. «Червоний молот, червоний серп — це наш улюблений герб, хочеш жни, а хочеш куй, все одно одержиш х…»; скільки за цей віршик давали сорокіни? Здається, вісім років каторги; що ж, за правду треба платити…
На четвертому поверсі тільки в двох вікнах горіло світло; було видно багату люстру, рояль і стіл. У другій кімнаті виглядав край тахти; на ній — ноги чоловіка; на туфлях золота пряжечка; такі ж лайкові черевики були на Хрінкові того дня, коли він підійшов до Костенка коло бібліотеки.
На паркеті стояла пляшка «Боржомі» й гофрована тарілочка з холодцем з кулінарії; оце так Лібачов-молодший, оце так пам’ять, га?! Мій пацієнт страшенно любив холодець, голубчику ти мій…
— Дивіться за ним, — Костенко передав бінокль «обехеесівцю» й витяг з кишені фотографію Сорокіна. — На тахті лежить цей чоловік. Я зараз повернуся…
Він не зразу встав; вийняв сигарету, ткнув її в рот, але не прикурив; вогник запальнички ввечері подібний до далекого пострілу: почути — не почуєш, але досвідчене око вмить зніме стеження.
Я вимагатиму від нього свідків, які довели б, що він був з ними в день убивства Миіиані й Людки, думав Костенко, відчуваючи, як дедалі частіше колотиться серце; напевне в нього є вже такі свідки, відповіді заздалегідь зрепетировані, майстер писати сценарії, школа… І я відчалю, бо не буде доказів… А палець Варенова на Людчипому пояску? Викрутиться: «Я з нею спав, роздягав її, поясок знімав, тієї ночі, коли її вбили, гуляв з нею в ресторані, одвіз додому, більше не бачив, не пришивайте мокрухи, я не по цьому ділу». Що далі? Вбивство Строїлова? Ще невідомо, що покаже розтин… Потім, Рудий з кафе «Відпочинок» не був прямо зв’язаний ні з Никодимовим, ні з Вареновим, там довгий ланцюжок… Напад на Пшонкіна? Як такого факту не було… Спроба? Доводьте, «мусори», з шкури вилізай, Костенко! Добре, а показання Дейвіда? А що в них кримінального? Сорокін писав книжку про Зою? Писав, не заперечую, я ж був її слідчим, тепер зрозумів, що служив нелюду, вирішив спокутувати свій гріх, розповісти світові правду… Хто її вбив? Шукайте… А я тут при чому? Не треба застосовувати недозволені методи ведення слідства, засуджено історією… А управління? Група експертів? А він спитає: «Де докази? Записана розмова? Та вона
А він ліпить: «Йдеться про американців, тут же немає імен, ініціали… Докажіть, що це Росія…» Добре, а різні паспорти? І Вітман, і Айзенберг, і Хрінков. А де ж Сорокін? А він: «Узяв прізвище дружини, хіба це злочин?» Ні, це аж ніяк не злочин. Але чому Хрінков і Вітман? А в нього заготовлено: «Ми — країна, яка не вміє прощати. Із статтею, за якою взяли Сорокіна, він не жив би у Москві, ізгой… Побудуємо правову державу — повернусь до самого себе, Сорокіна…» Звичайно, років два за порушення паспортного режиму можна потягти, але ж тепер паспорти збираються скасувати, вискочить…
Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?!
Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами…
Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами…
Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство…
Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу.
По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету:
— Будьте ласкаві, розміняйте.
— Я вам не розмінний пункт!
— Дуже прошу, товаришу…
— Сказав — ні! По-російськи не розумієш?!
Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики.
— Матінко, двадцять копійок не розміняєте?
— Яка я тобі «матінка»?! Сам дід!
— Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки…
— З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати…
Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер.
Відповів сухий чоловічий голос.
— Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи.
— Хто просить?
— Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок…
Шинкін узяв другу трубку:
— Слухаю…
— Йосип Михайлович?
— Так. Хто це?
— Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін?
— Який Сорокін?
— Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові?
— Я нічого не розумію…
— Диктую. — Костенко двічі назвав адресу іноземки й дав телефон квартири, з’ясований оперативником ще з машини. — Записали? Ви знайдете у Сорокіна дві плівки — це копія його рукопису: «Управління. Зв’язки. Люди. Методи». Якщо протягом години його не візьмуть ваші люди, я не відповідаю за наслідки… У квартирі є чорний хід. До побачення…