Таємниця одного дiаманта
Шрифт:
Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.
Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своїм голосом заволав:
– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твої слуги!
Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути її – вiн тiльки жував i жував її, тверду як камiнчик.
На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.
Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.
– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!
Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:
– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…
Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.
Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.
Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
– Принеси глек i тазик…
Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.
Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.
– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.
Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.
Бiля жаровнi кухар поїдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:
– Чого там Покiйник галасує? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боїться, що в нього щось вкрадуть…
Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.
– Це менi…
– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…
I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.
Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'їсти решти фiнiкiв…
I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.
Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.
Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.
Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на їхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгує!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгує камiнням?.. Ось вони якi, багатiї – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiєни!..
Бiльше про багатiїв Алi думати не захотiв. Вiн почав думати про чудеса – про летючих драконiв – летючих крокодилiв з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила вiн бачив. I тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..
Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi занурився у теплий морок.
Крiзь дрiмоту ще чув чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.
4. НАГЛА СМЕРТЬ
Прокинувся Алi, бо його штовхали п'ятою пiд ребра. Вiн розклепив повiки i побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.
– Прокидайся, байстрюченя! Бiда! Ангел смертi, Азраїл, завiтав до нас…
Алi сперся на витягнутi руки i люто видихнув у посмалену пику кухаревi:
– Якщо ти, мiй господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобi вночi горлянку розчикрижу! Вiд вуха до вуха! – Малий чув такi похвальби на М'ясному базарi.
– А! – заволав кухар. – Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!
Проте байстрюком вiн Алi вдруге не назвав.
До кухаря легко пiдскочив огрядний капiтан i шарпонув за плече.
– Цить, дурню!.. Тут таємна смерть! – сичав вiн на свого пiдлеглого. – Стражники усiх нас замордують своїми допитами. Iншi тим часом прибудуть до Басри i дорого всi спродадуть…
Кухар безтямно подивився, на капiтана, на малого i щось собi замурмотiв пiд носа.
А син смiттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крiм вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли вiн все приготував, що вiд нього вимагалося, то витяг задубiлi шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.
Поки всi камешилися бiля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'їв таку смачну цибулину i сухi окрушини. Навiть сльози не виступили.
Мертвяк його зовсiм не цiкавив, бiльше того, вiн його дуже лякав, як i всякi мертвяки. Хоч i не прислухався навмисне син смiттяра i навмисне не дивився на бак сафiни, вiн знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.
I раптом до хлопця прийшов переляк вiд власного бунту проти старшого. Переляк i водночас лють почали його просто трусити. Навiть зуби стукотiли. Та вiн зразу ж вирiшив, що нехай його заб'ють, але вiд своїх слiв не вiдречеться. Його судомило з такою силою, що вiн не мiг всидiти на мiсцi. Тому вирiшив, поки дорослi влаштують все з покiйником, вловити риби.