Таємниця одного дiаманта
Шрифт:
Та й покликати його теж було не з руки Джафаровi. Для чого показувати всiм, що ти стурбований, чи доведеться тобi платити за корчагу олiї, чи нi?
А тим часом обварена курка була подiлена на частини i кухар занурив її настоюватись у часниковий соус.
Алi за той же час почистив луску з великих вусачiв, випотрошив, попластав навпiл та й склав на решiтку.
I пiд доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купцiв.
Вони ж усi зiбралися на носi й сидiли там щiльним гуртом.
Джафар же сидiв на порозi своєї каюти i нетерпляче й гучно втягував носом повiтря, принюхуючись до таких спокусливих запахiв курячого бульйону, часника i кислого вина, кунжутної олiї та смаженої риби, шафрану, солодкої цибулi та духмяної кiндзи.
I от малий на великiй тацi понiс до
Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав їм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.
Їли правою рукою лише, як їдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiєю правицею iз шматками риби i з пампушками.
Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»
Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:
– Часом та вовна дорожча вiд нашої кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!
Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив своє далi.
– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, їх можна задобрити, якось улестити. Знаєш, зрештою, де їх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змiї, отi клятi iсмаїлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi воєначальник чи вчений богослов! Отруйнi змiї, скаженi, заюшенi пси, обпоєнi гашишем, розбещенi повiями в потаємних замках, розбещенi i обдуренi своїми пiрами 3 та потаємним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаєте, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!
Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:
– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдує їх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..
– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi їм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо їхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думає! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаємного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своїх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!
– Звiдки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.
– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачає вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв їм вiддати караван зброї нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» їхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку її, але й покори собаки, яку перiщать нагаєм, а вона плазує перед господарем i облизує його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не
«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»
– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi. – Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!!
– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю своє – купець виконує волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…
Поки цi двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише своє i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!
Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосується i вiн над пустими теревенями не збирається й замислюватись.
Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакує смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.
Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiє.
Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кiндзи.
Алi попер тацю до Джафарової каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.
– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шiсть дирхемiв!!!
З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженої курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'їсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз їхню сафiну.
Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:
– Неси сюди фiнiки, син повiї!
Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.
Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.