Таємниця одного дiаманта
Шрифт:
Хасан розгублено i розпачливо розвiв руками.
Алi лагiдно посмiхнувся i сказав:
– Тату! А лише один раз ходи в якесь iнше мiсце грати! Виграєш – добре! Один раз програєш – бiда!
– Але ж i в iнших шинках взнають, що я недобачаю…
– Тату! В Багдадi шинкiв, як зiрок на небi. Не взнають…
– I то правда! – зрадiв на хвилю смiттяр i витяг звiдкiлясь iз глибини своїх подертих лахiв дирхем старого карбування, тих часiв, коли халiфи дбали про славу i вартiсть своїх монет.
– Вiзьми, синку! Це єдине, що я не програв i не пропив! Вiзьми! Грошi, чим вони важчi – тим з ними легше!
2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР
Останньої суботи мiсяця шуббата 1, останнього мiсяця зими, коли суворi вiтри Машрiку мiняються на вiтри зi сторони Магрiбу, прощалися вранцi смiттяр Хасан i його син Алi. Холодний вiтер забирався пiд лахи i старого i малого, але вони стояли та й стояли, все нiяк не могли вiдiйти один вiд одного.
Аж тут з корми сафiни почувся грубий голос кухаря. Алi видерся з обiймiв свого безталанного тата й побiг на корабель до жаровнi. Треба було допомогти кухаревi. Бо той дуже старався: по-перше, на суднi пливли купцi, а як усiм вiдомо, вони i люблять, i вмiють попоїсти; по-друге, якщо перший снiданок нового кухаря смакуватиме мандрiвцям, то їхнi калитки ширше вiдкриються для плати…
Нарештi, пiсля гарячого снiданку, матроси вiдв'язали линви вiд паль i перескочили з берега на подiю.
Спочатку поволi, а далi все швидше почали вiдпливати за корму палаци можновладцiв, мечетi, обороннi мури та сторожовi башти.
Злегка напружилось сiре вiтрило, а течiя пiдхопила дерев'яне тiло лодiї.
Повноводна рiка випиналася каламутними плесами швидкої течiї. Бо в далеких горах починали танути снiги, а в долинах уже гримiли грози.
Проривалося крiзь хмари сонце i рожевiло i золотило гострi шпилi мiнаретiв 2, спалахувало на мiдних банях палацiв i сяяло золотими iскрами на смарагдових i блакитних банях мечетей.
Неслися над водою голоси i звуки вранiшнього Багдада.
Злiтали в тьмяно-блакитне небо, золотими крилами б'ючи, зграї голубiв. А за ними ще пiдiймалися височеннi бiлi голуб'ятнi, i новi й новi зграї зависали в блакитi рожево-золотими пелюстками.
Скреготали ланцюгами припнутi до берега дерев'янi млини. Стомлено вдаряли вони по жовтiй водi ослизлими лопатями колiс, а в їхнiй глибинi невблаганнi жорна гуркотiли, розмелюючи добiрну євфратську пшеницю на запашне борошно. З того теплого борошна через кiлька годин вправнi багдадськi пекарi випечуть в глиняних печах балабушки, хлiби та коржi.
Iржали конi на водопої.
Проходила сафiна межи розведених наплавних мостiв.
Пропливала пiд стрiмкими багдадськими мостами, що високо пiдносились своїми цегляними стовпами над правiчним Тiгром.
Малий, хоч i пiддував мiхами вогонь у глинянiй великiй жаровнi, все ж оглядайся на всi боки. З човна було так цiкаво побачити те, що ранiше споглядав лише з берега, або виткнувши голову з води.
Ось позаду сафiни дозорцi з'єднали човни напливного мосту.
Тим мостом рушили на лiвий берег верблюди, вантаженi корзинами з яблуками i гранатами.
Їх спустили по Євфрату на плотах аж iз гiрської Сiрiї.
По iншому мосту поволi сунув караван. Серед високих одногорбих верблюдiв були й двогорбi. То, певно, валка аж iз далекого Мерва.
Бувалi люди казали, що тiльки там виростали найсмачнiшi динi. Динi привозили до Багдада у свинцевих ящиках на льоду. Якщо вдавалося динi привезти цiлими, то за одну диню платили аж сiм сотень дирхемiв! Ось якi цiни платили за лакiтки вельможi та грошовитi багдадцi тих часiв!
Всi звуки, весь галас перебивали завивання, крики та лайки човнярiв-перевiзникiв, званих куфаджi. I неслися вони, крики, вiдбитi стократ луною вiд води, вiд занедбаних мурiв, вiд склепiнь старовинних веж. Та ще бiльше посилювались цегляними мостами.
Їхню сафiну переганяли часом трохи меншi судна, вантаженi величезними корчагами з оливковою олiєю.
А вони обганяли ще бiльшi, нiж їхня сафiна, вантаженi болонками i дошками доброго дуба, здається, чи не з Вiрменських узгiр'їв.
На лiвому i правому берегах, на схилах, попiд оборонними мурами та багатими подвiр'ями вельможних, лiпилися шинки.
В найубогiших пили погане вино, грали в костi, та жерли сочевичну юшку i давилися черствими балабушками.
У добрих шинках, крiм запашного вина, холодної води i пахучого хлiба, вiдвiдувач мiг на нiч взяти до комiрчини дiвчину чи хлопчика. А коштувало все два дирхеми за нiч.
Коли згадували спiвтрапезники про цю плату, батько Алi зводив руки до неба i вигукував з розпачем:
– Де ж дiстати такi грошi?!!
Був у Алi приятель-рибалочка, з гарненьким обличчям i зовсiм дiвочими пухкими вустами. Носили разом з ним рибу до шинкiв. I того хлопчика привабив один торговець i взяв за прислугу до своєї корчми.
Господар не стiльки ганяв його по роботi, як вiдгодовував, i приставив до нього старого музику. Той навчив його грати на аль-утi3 i спiвати дiвочих пiсень.
Коли Алi через пiвроку зустрiвся з приятелем на березi Тiгру, той у воду не полiз, а лишився сидiти на каменi, товстий i чисто вбраний, з пiдведеними сурмою очима.
Алi стало моторошно, що хлопець нiби зробився дiвчиною. Алi не став з ним розмовляти, а схопив свою рибу i мерщiй подався геть.
Пiсля цiєї зустрiчi вiн на вузьких вуличках намагався непомiтно прослизнути повз колишнього друга.
Аж поки цей Юсуф не прихопив його зненацька i не виказав Алi, що вiн знав про старого Хасана та його друзiв-шахраїв…
Отож малий допомагав кухаревi чистити часник, цибулю, патрати рибу.
Хоча, як писав у той час один китайський мандрiвник, в Багдадi всi їдять хлiб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але дуже зрiдка їдять рибу, овочi та рис. Але на сафiнi було по-iншому: купцi їли свiжу рибу i курятину. Кухар рибу витягав iз садка, що волочився збоку на линвi за судном. А кури товклися у плетенiй вербовiй клiтцi на кормi. Годувати їх i дивитись, щоб вони не побили яйця, що знесли, було одним iз обов'язкiв Алi. Кухар дивувався, що хлопець так швидко i старанно виконує всi його накази, особливо ретельно прибирає всяке смiття i непотрiб.