Таємниця піратських печер
Шрифт:
Жінка витягла з кишені мотузок і заходилася в’язати бандита. Тут почулося диркання двигуна.
— Вони забрали Пако! — вигукнув розвідник. — І ми нічим не можемо зарадити.
Крізь плескіт хвиль між скелями долинав приглушений гуркіт мотора, віддаляючись від берега.
— Аліна та Хасінто в безпечному місці за скелями.
— Нам лишається тільки одна надія, — сказав Енріке, прямуючи за Ірмою. — Що Антоніо вже одержав записку.
— То так, — відказала жінка. — Але що буде з Пако?
У таборі археологів Маркос відкрив дверцята джипу і поліз у машину з ліхтарем в руці.
— Шукай його в ящику, — підказав Пепе.
Спереду хлопчик нічого не знайшов і переліз у задню частину авто. Наступив на щось і посвітив собі під ноги.
— Є! — сказав він.
Маркос відкрив ящик і побачив якийсь замотаний у ганчір’я предмет. Хлопчик розгорнув. Це був пістолет з великим дулом.
— А що це на стволі? — поцікавився Пепе.
— Чи я знаю, — відповів йому товариш. — Але якщо вони його тримають, значить, він справний. Ходімо!
Тим часом човен швидко мчав по чорному спокійному морю.
— Якщо дістанемось до судна, ми врятовані,—сказав Спрут.
— Ми ще й на румб не відійшли від берега, — відрізав роздратовано Капітан, — а ти вже каркаєш!
Та не встиг він докінчити, як почувся добре знайомий їм гуркіт мотора великого швидкісного судна.
— Прикордонники! — скрикнув Спрут і кинувся до Капітана, який сидів на кормі.— Що тепер робити?
Пако на якусь мить опинився сам на носі човна. Він боявся темної води за бортом, але ще більше боявся бандитів. Хлопчик навіть не подумав, чи далеко до берега. Він перекинув ноги через борт і безгучно скочив у воду.
— Приготуй зброю, — сказав Капітан, не помітивши зникнення хлопчика. — Вони нам не зроблять нічого, поки хлопчисько на борту.
Спрут перейшов на ніс.
— Капітане! — аж застогнав він. — Його немає.
— Як?
— Нема та й годі! Втік! — розпачливо відказав бандит.
— Треба повернути і наздогнати його, поки він допливе до берега. Це наш єдиний шанс.
— Ні! Знову туди — ні! — заволав Спрут. А коли зрозумів, що човен розвернувся, накинувся на спільника. — Ні, Капітане, — благав він, силкуючись вирвати у того стерно. — Давай вперед! Тільки вперед!
Розділ XXVII
ПОСТРІЛ
Аліна та Хасінто були зі своїми рятівниками. Ірма закінчувала перев’язувати Енріке руку, коли позаду почулися кроки. Хтось наближався. Лягай! — подав знак Енріке і вимкнув ліхтар. Він наготував зброю і гукнув у темряву:
— Хто йде?
— Це я — Пітірре, — озвався голос.
Через кілька секунд їх обступили бійці, що прибули на чолі з Антоніо. Енріке коротко розповів їм усе. Вирішили йти на берег моря. Хасінто та Аліна лишалися тут, у безпечному місці.
Аліна ніяк не могла отямитись від подиву. Антоніо — незворушний касир з крамниці — спритно рухався, незважаючи на свою кульгавість, і командував загоном бійців. Неймовірно!
Пако таки добувся до берега. Пливти в сорочці було дуже важко. Хлопчикові пощастило, що море не штормило. А то його могло б розбити об скелі.
А втім він усе-таки подряпав ногу об риф.
Незважаючи на втому, він підвівся і не дав собі ані хвилини на перепочинок.
«Піду шукати своїх», — вирішив хлопчик. Він досі не знав, хто стріляє на березі.
Пако пішов уперед і раптом помітив світло. Зупинився. Але все навкруги знову покрила пітьма. Хтось ішов. Хлопчик злякався, чи це не Невмирака або той другий, якого звали Вусанем. Він присів і завмер. Зненацька промінь світла блимнув з-поза скелі і освітив його.
— Пако! — вигукнув Пепе й підбіг до нього.
Вони обнялися, раді бачити одне одного живим і здоровим. Тут нагодився Маркос.
— Хто стріляв, Маркосе? — спитав стурбовано Пако. — Когось поранено?
Хлопчик здвигнув плечима. Він не знав, де Аліна й Хасінто і що сталося з Ірмою та Енріке… Тоді Маркос згадав, що Пако досі не відає, хто такі насправді Ірма та Енріке, тож розповів йому все. Пако дуже здивувався, дізнавшись, що то за «археологи», але ще дужче його стурбували події на узбережжі.
— Ходімте шукати решту, — сказав Маркос.
Вони вже збиралися рушати, коли на весь берег пролунав підсилений мегафоном голос:
— Здавайтесь! Відпустіть хлопчика! У вас немає виходу.
Друзі застигли на місці.
— Вони не знають, що я втік, — промовив Пако.
Над темними водами панувала тиша.
— Здавайтесь! — наполягав металевий голос. — Відпустіть хлопчика!
У відповідь блиснули спалахи двох пострілів. Кулі вдарили в кам’яну стіну скелі Корсара.
— Лягайте! — крикнув Маркос і штовхнув своїх товаришів.
Хлопчик стиснув ручку пістолета і завагався. Він упізнав голос Антоніо. Отже, він одержав повідомлення, і на узбережжя вже прибули бійці. Але вони вважали, що Пако досі в руках тих запроданців, і тому не стріляли. А бандити могли втекти. І лише він міг перешкодити цьому.
Пако відкинув вагання. Він прицілився в той бік, де бачив спалахи від пострілів, і натиснув гачок.
Поверхня моря миттєво освітилась. Посеред води стало видно двох бандитів у човні зі зброєю в руках. Це тривало тільки якусь секунду, бо хлопчик цілив надто низько, і ракета відразу впала у воду. Але цього було досить.
— Де хлопчик? — пролунав голос з мегафона. — Якщо не відповісте, будемо стріляти.
— Я тут! — крикнув Пако. — Тут я!