Таємниця піратських печер
Шрифт:
— Я не розумію, чого ти так затявся, — запально доводила Аліна. — Тато сам казав тобі, що покладається на нас, і майже давав згоду ще до того, як Артеміо зголосився приходити ночувати з нами. Таж ми й не самі — Хасінто вже наш друг. Чи не так?
— Так. То правда.
— Отже, братику, — провадила далі дівчинка, — тут немає ніякої небезпеки…
На ці слова Пепе опустив голову, бо згадав про археологів. Чи справді вони нічим не ризикують, залишаючись на узбережжі? І знову хлопчика охопили сумніви. Але чи ж може він допустити, щоб через ці його сумніви друзі відмовились від таких захоплюючих прогулянок? А якщо він помиляється, якщо то був просто якийсь невинний, невідомий йому інструмент? Ні, краще вже мовчати. А вранці можна знову навідатися до намету археологів, якщо вони не виїхали, і все з’ясувати. А тепер… Тепер він мовчатиме.
— Гаразд, — повагавшись, згодився нарешті Маркос. — Повертаймось. Але пообіцяйте мені, що ніхто не вийде з табору вночі. Згода?
— Так! — гукнули всі гуртом.
До дітей повернувся добрий настрій. Вони рушили назад, але, на пропозицію Маркоса, вирішили отаборитися в іншому місці. Намет у них невеликий, а спорядження займало багато місця, тож хлопчик запропонував стати біля Карликової печери. Якщо розчистити чагарник перед входом, то можна поскладати свої речі до грота. Тоді спати буде вільніше й зручніше.
Отож попрямували до скелі Корсара. Діставшись до обраного місця, завидна поставили намет.
— Обіцяйте, що ніхто не вийде вночі,— звернувся Маркос до Аліни й Пепе, які порядкували в новому таборі.
— Обіцяю, — промовив кожен з них.
Пако саме подався до джерела по воду, а його брат пішов йому назустріч. Перестрівши його на півдорозі, він узяв відро, щоб допомогти. Побачивши їх, Маркос звернувся до Пепе:
— Пако, обіцяй, що не вийдеш вночі з намету.
Пепе звик, що його часто плутають з братом, і вирішив пожартувати з товариша, як уже не раз робили близнята.
— Обіцяю, — серйозно сказав він, поставивши відро перед наметом.
Пако відвернувся, щоб не видно було, як він сміється, А Маркос звернувся до всіх:
— Скоро ніч. Ми вже попоїли, тож немає потреби розпалювати вогнище. Завтра пошукаємо хмизу і сухого листя. А зараз можна присвітити ліхтарем.
Діти спорядили голуба до Хосефи. В листі написали, що залишились ночувати самі і пообіцяли добре поводитись. Щойно Аліна випустила голуба, як на руку їй упала краплина води.
— Зараз піде дощ, — сказала вона.
Невдовзі справді почався дощ. Діти поквапились до намету. Мочіта, як завжди, тулилась до свого друга. Маркос увімкнув ліхтар.
— Таки добре, що ми зупинились тут! — сказав Пако, — Галявину на узліссі незабаром заллє, бо там низина, а ми тут залишимося сухісінькі.
Сидіти в затишку й слухати, як дощ лопотить по брезенту, було приємно. Намет упирався в Карликову печеру, тому вода не загрожувала залити долівку. Світло ліхтаря створювало домашній затишок.
— А що робили індіанці під час дощу? — спитала Аліна. І сама ж відповіла: — Ховалися в печерах, звичайно.
Їхні оселі теж добре захищали від дощу, — озвався Пепе.
— Але циклони руйнували їхні житла. Багато людей гинуло, — додав його брат. — Послухай, Пепе! Як сталося що на Кубі не лишилось індіанців?
— Через пошесті, що їх принесли з собою іспанці, та через свою волелюбність. Ось, скажімо, Гатуей підняв повстання, і його спалили на вогнищі.
— Що ж вони, не вміли воювати? — поцікавився Маркос.
— Ще й як! Гуама із своїм загоном нападав на іспанські поселення, потім зникав і знову нападав. Отак! Індіанці були хоробрі люди!
Злива вщухла. Маркос відкинув запону. Знадвору дихнуло п’янкими пахощами мокрої трави.
— Від цього повітря мені хочеться спати.
— Мені теж, Аліно, — озвався Пепе, позіхаючи.
Маркос сказав, що ніхто їх не змушує товктися допізна.
Тож діти вирішили вкладатися. Та Пепе запропонував випити по склянці молока, бо вони вже давненько їли. Він підняв запону, зайшов до Карликової печери й приніс кухлі та молоко. Діти підвечеряли.
— А тепер спати, — сонним голосом промовила Аліна.
Усі повкладалися. У наметі стало більше місця і можна було зручніше влаштуватись. Пако підійшов туди, де лежало цуценя.
— Забирайся, Мочіто! — наказав він. — Йди в той куток.
Але цуценя незворушно гризло собі червону палицю.
— Дай мені лягти, — гримнув на неї хлопчик і вирвав палицю, щоб викинути її геть. Але щось у ній привернуло його увагу. «Та тут якісь малюнки, хоча Мочіта не випускає її з зубів. Дивно…»
Пако замислився. Він підніс палицю до ліхтаря і пильно оглянув. Потім обережно поклав на землю.
— От, погляньте! — прошепотів він.
— Що таке?
Діти оточили хлопчика.
— Що сталося? — спитав Пепе.
— Річ у тому, що це… — промовив Пако, показуючи покусаний і погризений предмет, — кістка. Кістка, пофарбована в червоний колір!
Розділ XX
ПАКО В НЕБЕЗПЕЦІ
Цуценя, що примостилося біля Пако, нашорошило вуха й підняло голову. Було вже за північ. Діти любісінько спали. Пепе розповів їм на ніч, як індіанці розмальовували в червоний колір кістки, і пояснив, що означає ця нова знахідка Мочіти…
Після дощу повітря посвіжішало. Це відчувалося навіть у наметі. Спалося дуже добре. А втім, цуценя було чимось стривожене. Раптом воно стало на передні лапи й загарчало.
— Що таке? — кинувся спросоння Пако.
Мочіта знову загарчала й ступила до виходу з намету.
— Що сталося, Мочіто? — спитав Пако, остаточно прокинувшись.
Мочіта вийшла з намету й загубилася в темряві.
«Що змусило її вийти надвір?» — здивувався хлопчик.
Він і собі вийшов з намету. Подивився навкруги і не побачив нічого підозрілого. Ніч була така тиха й лагідна, як після дощу.