Таємниця піратських печер
Шрифт:
— У мене вже не все гаразд з головою. Знаю: люди кажуть, що я схибнувся. Мабуть, так воно й є.
— Давайте перевдягнемось і покатаємось на човні!.— запропонувала Аліна, аби розрадити Хасінто і щоб він відчув, з якою довірою ставляться до нього діти.
За кілька хвилин усі сиділи в човні. Не забули й Мочіту.
Хасінто повіз їх на прогулянку уздовж мальовничого берега.
— Хасінто, дайте мені повеслувати, — попрохав Пепе. — Отоді я буду справжнім мореплавцем, як індіанець.
Старий здивовано поглянув на нього.
— Хіба в індіанців були човни? — спитав він.
— Човнів не було. Скоріше щось схоже на судна. Вони брали великі дерева, видовбували стовбури і робили каное, в які могло сісти понад сімдесят чоловік. Індіанці багато чого вміли!
Коли вони пропливали перед Сосновою горою, Аліна запитала:
— Хасінто, а де ви взяли шаблю?
— Оту стару шпагу? Вона в мене з дитинства. Багато років тому у Гуанабаї жив один старий, любитель легенд. Так ось він запевняв, що до цього берега приставали справжні пірати. Я тоді був малий, то й слухав годинами його вигадки. Але більше ніхто не йняв віри тому, що розповідав Бернардіно.
— Хто? — вигукнули діти майже в один голос.
Зараз вони не вірили власним вухам. Та невже ж той вигадник був дід Бернардіно? Як же їм не пощастило! Виходить, розповідь бабусі про скарб не що інше, як легенда, яку Бернардіно розповідав і їй.
— Бернардіно, — відповів Хасінто. — Так його звали. Отож одного разу він з’явився зі шпагою і сказав, що вона піратська. Люди зрозуміли, що він її купив у місті, і відтоді почали говорити, що він з’їхав з глузду, бо тринькав гроші на витребеньки, а сам голодував… Він був такий щедрий, що подарував її мені — єдиному, хто йому вірив. Але ніколи більше не згадував про піратів.
Значить, прощайте, всі надіїї Навіть шабля виявилася несправжньою. Не було скарбу, не заходили пірати на узбережжя. Усе неправда.
— Якщо тобі подобається шпага, я тобі її подарую, — сказав Аліні Хасінто і, звертаючись до дітей, додав:
— Коли хочете, то завтра я можу повести вас в одне місце, де дуже добре клює. Що скажете?
Звичайно, всі погодились. Зрештою, хоча скарбу й нема, узбережжя не втрачало своїх принад. Воно вабило своєю красою і обіцяло багато цікавого — печери, гарні місця, купання, риболовля.
Човен плив уздовж берега. Потім Хасінто скерував його в Індіанську бухту. Дітлахи купалися, стрибали з човна, як з трампліна. Пако знову показав себе вправним плавцем. Маркос збирався пірнати вже втретє, коли раптом помітив Артеміо, який подавав йому з берега знаки.
— Чого це він так рано прийшов? — уголос здивувався хлопчик. Він кинувся у воду, дістався до берега і підійшов до чоловіка.
— Добридень, Артеміо. Щось трапилось?
— Нічого особливого, — винувато усміхнувся чоловік, не наважуючись засмутити хлопчика. — Тільки те, що у моєї дружини ось-ось почнуться пологи, і вона хоче, щоб я їхав до міста і був неподалік від неї, коли вона народить хлопчика… Бо буде хлопчик або хлопчики…
— Отже, ви…
— Я не зможу залишитися сьогодні з вами, бо мушу негайно їхати. Прийшов попередити вас, щоб знали.
Маркос знаками заспокоїв друзів, а сам разом з Артеміо рушив до табору, де вони й розпрощалися.
Маркос зажурився. Єдине, що їм лишилось — це повертатись до селища. Але що скажуть друзі, коли дізнаються, що треба повертатися цього вечора?
Коли діти з’явились через якусь годину в таборі, то застали його розібраним. Маркос їм пояснив, що сталося, і дітей взяв відчай. Іти в такий момент! Це неможливо!
Але іншого виходу не було. Пепе запропонував нашвидкуруч пообідати. Потім вони помили посуд, взяли рюкзаки і рушили. Йшли зажурені. По дорозі Пако, щоб розвіятись, грався з Мочітою, кидаючи вперед червону палицю.
Зі скелі Корсара за ними спостерігали. То були Ірма та Енріке.
Хасінто ловив рибу з човна, коли археологи повернулись у табір. Ірма підійшла до джипу і причесалась перед бічним дзеркальцем.
— Енріке, — мовила вона. — Вже, мабуть, можна їхати.
Чоловік згодився. Вони зібрали речі, склали намет і повкидали все до машини.
Невдовзі джип від’їхав, здіймаючи хмари куряви. Місце, де був табір, стало безлюдним чи майже безлюдним, бо на вершині з-поза кущів вийшов якийсь вусань.
Хасінто тим часом ловив собі рибу з човна. Червоне сонце було вже на прузі.
Розділ XIX
ДІТИ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ І…
— Та скільки тебе можна просити? — благала Аліна свого брата. — Не будь упертим.
— Ні, так робити не годиться, Аліно, — доводив Маркос, присівши на рюкзак. — По-моєму, це негарно.
Перед входом до ущелини Аліні спала на думку одна ідея: лишитися ночувати на узбережжі самим. Близнята відразу підтримали її. Лише Маркос був проти. Вони вже довго сперечалися, не доходячи згоди.
— Ми всі пообіцяємо, — сказав Пепе, — не виходити з намету без твого дозволу. Все буде гаразд.
— Можна послати голуба до Хосефи, — підказав Пако, — і сповістити її, що залишаємось самі й не будемо вночі виходити з намету. Щоранку відправлятимемо голуба, щоб вона не турбувалась. А коли Селестіно залагодить свої справи, то прийде сюди до нас.
— А якщо тато не прийде, — пообіцяла Аліна, — повернемось. Але залишімось тут сьогодні, будь ласка.
Маркосу, як і всім, не хотілося йти звідси. Але що скаже батько, коли дізнається, що вони залишились самі? З другого боку, у них був такий переконливий аргумент, що він сам не мав сили опиратись. Хасінто обіцяв узяти їх із собою ловити рибу, зрештою, показати гарні місця — приховані від стороннього ока чарівні куточки узбережжя.
Якщо вони зараз підуть, то втратять цю чудову і, можливо, єдину нагоду.