Таємниця піратських печер
Шрифт:
Але прийшов Селестіно з новиною: його посилали за кордон на курси з генетики, і він мав їхати на кілька днів до міста, щоб підготуватись до подорожі. І те, що іншим разом було б причиною радості, зараз не тішило, бо доводилось відкладати похід на узбережжя.
Маркос, Аліна та близнята навіть подумки не допускали цього. Хоча вони там уже побували й оглянули гарні місця але узбережжя вабило їх своєю безлюдністю, таємничістю і передчуттям пригод. Що ж його робити? Скориставшись із того, що Селестіно читав у вітальні газету, вони мовчки обступили його.
— Ми могли б піти й самі,— звернувся Маркос до батька.
Селестіно закурив і сказав так: він довіряє їм, навіть Аліні, хоч вона й найменша. І, зрештою, під час попереднього походу всі четверо могли ходити, де їм заманеться. Але одна річ — день, коли, якби щось трапилось, одразу б усе стало відомо, і зовсім інше — ніч, коли панує темрява і важко знайти дорогу додому.
— Я, можливо, й погодився б, — запевнив чоловік, — але Хосефа, що лишається тут, у селищі, дуже непокоїтиметься, як ви там будете самі вночі. Отож…
І тут на допомогу прийшов Артеміо, який у них щодня снідав, відтоді як його дружина лежала в пологовому будинку.
— Що сталося, хлоп’ята? Чому зажурились? — життєрадісно спитав він.
Маркос та Аліна розповіли про свою скруту.
— Ну що ж, — промовив чоловік, — оскільки я поки ідо сам, то мені однаково, де ночувати — вдома чи з ними на узбережжі. Чи не так, Ніно?
Селестіно обвів дітей пильним поглядом… і усміхнувся.
— Якщо навіть сусіди до ваших послуг… то змушений погодитись, — сказав він і додав — Не забудьте взяти голубів.
Друзі не вірили своїм вухам. Невже їм так пощастило? Таки пощастило. Вони кинулися збирати речі. Перш ніж вирушати, вони пояснили Артеміо, де стануть табором. Потім попрощалися з Селестіно та Хосефою.
У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.
По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:
— Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.
— Отже, щось знайшли, — жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.— Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.
— А я з Аліною — до хатини Хасінто, — сказав Маркос, забиваючи кілочок. — Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?
— Зажди, — сказав близнюк, зводячись на ноги. — Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга — таїно — мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?
— Чого? — спитав його брат.
— Що я зловив Ірму на помилці. Вона нам сказала, що шукає кераміку сібонеїв. А такого не може бути. Сібонеї обробляли камінь, але не були гончарями.
Маркос на хвильку припинив роботу.
— Вона так сказала? — перепитав він.
— Так, я добре пам’ятаю, — підтвердив Пепе.
— Ну, Пепе! — захоплено сказала Аліна. — Ти стільки знаєш, наче справжній археолог.
Хлопчик запишався. Він відклав книжку і приєднався до гурту ставити намет. Невдовзі табір був повністю обладнаний.
Вдоволені своєю роботою, діти пішли на прогулянку. Біля моря група розділилась: близнята попрямували до скелі Корсара, а Маркос та Аліна подалися до хатини Хасінто. За кілька хвилин брат і сестра вийшли на вершину Соснової гори. Навколо, як і завжди, не було ні душі. Але тільки-но вони зібралися зійти вниз, як до хатини зайшов Хасінто.
Діти кинулися у траву і звідти спостерігали за чоловіком. Вони вже думали повертати до табору, але залишилися лежати. Хасінто нагнувся і почав длубатися в долівці лопатою.
— Щось викопує,— промовив Маркос. Він, здавалося, чекав розкриття великої таємниці.
Брат і сестра вирішили не тільки залишитись, а й перебратись у таке місце, звідки було б краще видно.
Вони обережно спустилися з гори, часом нагинаючись і майже плазуючи, аби їх не помітили.
— Зупинимось тут. Ми вже досить близько, — сказав хлопчик.
Вони були вже метрів за двадцять від хатини, але підкрастись ближче не мали змоги.
— Дивись! — показала Аліна. — Він щось витягає з ями! Дивись! Схоже на скриньку!
То справді була скринька. Чоловік дуже обережно відкрив її і неквапливо почав у ній порпатись. Він перебирав щось загорнуте в ганчір’я, але із схованки у високій траві ні Маркос, ні Аліна не могли роздивитися, що саме.
— Що там таке? Може… — почала дівчинка і затнулася.
Можна було не продовжувати. Обоє подумали те саме. Вони розкрили таємницю Хасінто. У кожного промайнула одна й та сама думка — скарб!
— Невже все в одній скриньці? — прошепотіла Аліна братові на вухо.
— Хіба цього мало, Аліно? Якщо в кожному вузлику коштовності, то це великий скарб. Дивись!
Чоловік закрив скриньку і тепер ховав її назад. Потім узяв лопату і почав загортати яму землею.
— Знаєш що я думаю? — занепокоївся Маркос. — Якщо це правда — про скарб, то й інше теж правда.
— Що саме?
— Те, що казав касир Антоніо: Хасінто чинить лихе тим, хто блукає в цих місцях. Отож не дивно, якщо він переховує скарб у своїй хатині. У такому разі нам треба забиратися звідси. Як гадаєш?