Таємниця піратських печер
Шрифт:
— Він би не встиг… — проказала Аліна і відразу замовкла. Бо біля першої постаті з’явилася друга, менша на зріст. Вони стояли на скелі й дивились на дітей.
— На узбережжя прибули гості: чоловік і хлопчик, — сказав з досадою Пако. Це утруднювало пошуки скарбу.
— Може, це ми гості,— відказав Маркос. — Адже ми не знаємо, хто прибув сюди раніше.
Постаті поменшали і зникли так само раптово, як і з’явились.
— Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? — спитав Маркос.
Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.
Розділ X
АРХЕОЛОГИ
Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом — і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.
Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього — джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.
— У джипі сидить чоловік, — показав Пако і, повагавшись, додав — Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.
Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?
— А де ж хлопчик? — спитала Аліна.
— Мабуть, у наметі,— відказав Маркос.
І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:
— Погляньте! Ніякий це не хлопчик!
До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась — мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.
Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.
— Добридень, — доброзичливо сказала жінка,
— Добридень, — відповіли діти.
Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.
— Ви туристи? — спитала жінка.
— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?
— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.
Пепе широко відкрив очі і прислухався.
— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.
Діти назвали себе.
— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.
— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?
— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.
«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.
— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.
— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв [6] .
6
Сібонеї — одне з індіанських племен, що жили на території Куби.
— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!
— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.
— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?
Ірма поглянула на Енріке й сказала:
— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.
— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.
— А що таке курган? — спитала Аліна.
— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.
— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…
— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.
Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.
Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:
— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.
Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.
— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.
— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.
— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?
Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,