Таємниця піратських печер
Шрифт:
Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:
— А Атанасіо не прийде сьогодні?
Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.
— То не пригадуєш, як він називався, бабусю? — наполягав Маркос.
— Хто? Атанасіо? Його так і звати — Атанасіо. Він не прийде сьогодні?
Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.
— Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, — сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.
Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.
— Овва!! То ви такі лякливі? — пожартував Омар, племінник Белісаріо. — Цей ридван не кусається.
— Так не можна їздити по селищу, — дорікнув йому Пако.
— Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?
— Ходили, — відповів Пепе. — Там було дуже цікаво.
— Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.
— І навіть збираємось туди ще раз, — похвалився Пепе. — Ми провадимо археологічні дослідження.
— Надовго? Знову заночуєте? — спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. — Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських черепків… Крім того, я певний, що ви нічого не знайдете. Там нема ані цурки. Підводне каміння, багно, трохи трави… та й годі. Ну гаразд, поїду, бо мені нема коли.
Він натиснув на акселератор, і авто рушило далі з пекельним гуркотом. Діти відійшли вбік.
— Який дивак! — сказав Пако по дорозі додому.
їх уже чекали на порозі.
— Дивіться, що я взяв у бібліотеці! — показав Пепе книжку. — Це про індіанців Куби.
— То, мабуть, цікаво. Але куди цікавіше те, що нам розповіла бабуся, — відказав Маркос, входячи в дім. Та тільки-но він зібрався поділитися з ними почутим від старої, як його перебив голос:
— Аліно! Аліно! Йди сюди!
Це бабуся озвалася з кімнати.
— Добридень, Атанасіо! — привітала вона Пепе, коли той зайшов до кімнати. — Ти знаєш, я, здається, пригадала назву корабля.
— Якого корабля, бабусю? — здивовано спитав хлопчик.
— Так-так, корабля, — втрутився несподівано Маркос і моргнув близнятам, щоб ті не заважали. — То як він називається, бабусю?
— Оце згадала. Він мав три щогли з вітрилами і чорний прапор з черепом та схрещеними кістками. І звідти вивантажували скриню за скринею.
— А як він називався? — наполягала Аліна.
— Зажди. Щось схоже на Коко… Коко… Погано було видно. Коко… Кокону. Так, саме так. Корабель називався так — «Кокону». «Кокону».
У кафетерії діти ласували морозивом, але одна річ не давала їм спокою. По дорозі сюди вони тільки й говорили про судно «Кокоанут», про шаблю та про скарб. Він таки існує! І якщо зараз панувала мовчанка, то лише тому, ще їм принесли замовлене.
— Хлоп’ята! — пролунав голос від сусіднього столика. Діти озирнулись.
Це був касир Антоніо, який теж ласував морозивом.
— Чи сподобалось вам узбережжя? — спитав він.
— Авжеж, — відповів Маркос. — Було дуже цікаво. Ми багато чого бачили.
— І що ж саме?
— Печери й таке інше, — сказав Пепе і похвалився: — Ми навіть заприятелювали з археологами.
— О! То й печери ви оглядали разом з ними, еге ж?
— Оглядали, — відповів близнюк. — І нічого не знайшли Але завтра ми будемо там, і я ще схожу до печер.
— Ви знову йдете на узбережжя? — серйозно спитав чоловік і, не чекаючи на відповідь, застеріг — Ви не повинні цього робити.
— Чому, Антоніо? — спитала Аліна, здвигнувши плечима.
— Ви бачили Хасінто?
— Бачили, — відповіла дівчинка.
— А він не підглядав за вами?
Діти змовчали. Вони не хотіли брехати. Але ж за ними хтось таки підглядав.
— Він завжди так робить, коли хто-небудь туди заходить. Я вам дам одну пораду: не ходіть на узбережжя. Так буде краще для вас.
— Хасінто й мухи не скривдить, — промовив не дуже впевнено Пако.
— Хтозна, — сказав чоловік, обвівши дітей поглядом.
І тут Аліна перекинула вазочку з морозивом. Кілька крапель шоколаду бризнули їй на блузу.
— Треба швидше йти додому, щоб мама замила плями, — сказала дівчинка.
— Так, ходімте, — підвівся Маркос, глянувши, що всі вже упорались із морозивом.
Потай діти раділи, що так склалось. Розмова з Антоніо стала трохи неприємною, бо чоловік брав під сумнів найпривабливіше і найтаємничіше з усього, що вони будь-коли бачили. Діти попрощалися з ним і пішли, жваво обговорюючи, як вивести плями на одязі.
Касир лишився сидіти в мовчазній задумі, доки зграйка дітей не завернула за ріг, прямуючи додому. Потім він глянув на своє морозиво, відсунув його вбік і підвівся.
Коли Антоніо вийшов з кав’ярні, стало помітно, що він трохи припадав на ногу.
Розділ ХIII
ДОБРІ ТА ПОГАНІ НОВИНИ
Наступний ранок почався добре. Сусіда Артеміо приніс їм свій ліхтарик та міцний мотузок, і діти лаштувались у дорогу, щоб вийти після сніданку.