Таємниця піратських печер
Шрифт:
— Але ж він обіцяв не виходити з намету!
— Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.
— Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.
— Зажди, Маркосе! — гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. — Я тобі щось скажу.
— Що таке? Кажи швидше, — кинув Маркос, невдоволений затримкою.
— Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.
— Пістолет? — занепокоївся Маркос.
— Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.
Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.
— Щоб ніхто з вас не виходив, — застеріг він. — Хоч би там що. — І пішов.
Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.
— Що там? — злякалася Аліна, почувши шерехи.
— Хто тут ходить? — спитав Пепе, переборюючи страх.
— Це я, — пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. — Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?
— Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.
— Непевна якась ніч, — підтвердив старий і сів.
— Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?
— Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.
— А навіщо ви шукали нас?
— Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.
Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний — з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.
Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На горі гнилі для мандрівних вогників не було. Отже, те світло подавала людина.
На узбережжі, окрім них, був тільки Хасінто та археологи. Діти цілковито довіряли старому. А от архео логи… Щоразу казали, що вже від’їжджають, а потім повертались. Та ще й отой випадок з ящиками. Ящики безслідно зникли. Тепер Маркос питав себе: чи справді то були археологічні знахідки? Адже після появи Пепе вони не знайшли нічого. То чи справжні вони археологи?
Хлопчик знову подумки повернувся до світла. Світло хтось вмикав і вимикав. Навіщо? Це могли бути тільки сигнали. Отже, тут є сигнальник. А кому можуть сигналізувати з берега, як не якомусь судну, ворожому судну? Ірма та Енріке — шпигуни і щось приймали з-за кордону або передавали туди.
Маркос також пригадав, що Пако бачив на ящиках прокладки з поліетилену. Це, певне, для того, щоб зробити їх водонепроникними. Але що там могло бути? Важко уявити. В усякому разі йшлось про щось незаконне і небезпечне.
Мабуть, Пако побачив спалахи, піднявся поглянути, і його спіймали. Маркос обережно просувався далі. Місцевість здавалась безлюдною, але ж він був певний, що крики долинали звідси. Виходило, що гору покинули незадовго до його приходу. Хлопчик вирішив зупинитись на вершині і звідти оглянути усе навкруги.
Нікого. Але ось чиїсь кроки. Хтось ішов. Він сховався за кущем. Невідомий ішов на нього. За мить тінь побільшала і наблизилась до його схованки. Хлопчик напружився, серце в нього калатало. Та він переборов страх, бо заради свого друга був готовий на все.
Коли незнайомець опинився поруч, Маркос спружинив ногами і плигнув на нього. Той ступив два кроки назад і раптово нагнувся. Хлопчик перелетів через його спину і, падаючи, відчув, як йому перехоплюють руку. Маркос опинився на землі, коліно чоловіка вперлося йому в груди так, що годі було й поворухнутися. Зненацька праворуч спалахнув ліхтар, і промінь ударив прямо в очі.
— Це ти? — пролунав жіночий голос.
Маркос його впізнав. Це був голос Ірми.
Розділ XXII
ПОЛОНЕНІ!
Тим часом у наметі Хасінто морочився з ліхтарем.
— Він ледь блимає,— сказав старий.
— Сходи до «крамниці», пошукай батарейки, — попросила Аліна близнюка. Вона мала на увазі Карликову печеру.
Хлопчик підійшов до задньої запони і проник до маленького грота. Далі все сталося блискавично. Почулися кроки.
— Це Маркос і Пако! — зраділа Аліна. Запона, що закривала вхід до намету, рвучко відхилилась.
Спалахнув промінь ліхтарика і пробіг по обличчях Хасінто та Аліни. На якусь мить освітилось лице непроханого гостя. Щоку його перерізав шрам. Аліна аж зойкнула з переляку.
— Замовкни! — наказав їй чоловік і ступив до намету.
Друга постать стала на виході. Спалахнув ще один ліхтарик.
— Якщо поворухнешся, я тебе пристрелю, — сказав чоловік зі шрамом до Хасінто. Нажахана Аліна помітила, що в лівій руці він тримав пістолет. — Хто ще є з вами?
Аліна притулилась до Хасінто. Хто такі ці люди, що вдерлися до намету? Чому вони погрожують їм зброєю?
Дівчинка та старий злякались і розгубились, бо не розуміли, що відбувається. Відчували тільки, що нічого доброго чекати не доводиться. Такі люди здатні на все.
Пепе, що закляк як укопаний з несподіванки, чув усе з Карликової печери. Він уже хотів був кинутись назад, коли до нього долинув Алінин голос:
— Н-немає більше нікого. Я с-сама з Хасінто, — і повторила, схлипуючи, щоб Пепе її зрозумів — 3 нами більше нікого немає.