Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— Ну, якби ж усе так просто, — трошки зніяковів Данько. — Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, — він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. — Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу — коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу — через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.
Всі дружно повернулися в потрібний бік.
— Сто процентів, — погодився Вухо. — Печера Змія. Без варіантів.
— Отже, — повторив Данило тепер уже — швидше для себе, аби закріпити свої здогади, — десь там, під землею, є якісь двері. Тобто — вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, — тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, — якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.
— І пірнати під воду, — додала Варка.
— Ти з водою почекай. Прохід би відчинити. Двері б знайти, — зітхнув Богдан. — І жіночу руку.
— З рукою просто, — промовив Данило. — Не знаю, чи ховалися в ті часи в печерах разом із розбійниками їхні дружини або подруги. Та напевне Михайло Ружич не шукав би собі в спільниці жінку з якоюсь спеціальною рукою-відмичкою. І, тільки не смійтеся, навряд чи відрубав комусь руку…
Ніхто не засміявся. Навпаки, Богдан відказав серйозно:
— Від розбійників усього можна чекати.
— Дурниць не мели, — осадив друга Данило. — Не забувайте — Ружич помирав та марив. І міг мати на увазі не те, що говорив. Я б ризикнув не розуміти його слова про жіночу руку буквально.
— Ха! — вирвалося у Вуха. — Як, по-твоєму, їх можна розуміти інакше?
— Коли мужчина говорить про жіночу руку, що він може мати на увазі? — лукаво запитав Данько. — Яка вона, ця жіноча рука?
— Тонка! — вирвалося в Галки швидше, ніж у решти було часу умову цієї загадки переварити. Дівчина для наочності навіть свою руку виставила: — Ось, гляньте! Чоловіча рука звичайно грубіша за жіночу!
Богдан мимоволі витягнув уперед свою, порівняв із Галчиною.
— Не так уже й сильно…
— Різні руки бувають, згода, — жестом зупинив його Данило. — Але я так собі думаю: коли Ружич марив, йому в голову могло щось таке прийти. Ось така, як кажуть, асоціація скластися. Не жіноча рука потрібна, народ! Потрібна тонка рука! Тонша за руку дорослого мужчини! Хоча б така!
І хлопець теж виставив уперед свою.
Розділ 23
У якому хлопці збираються під землю, а дівчата лишаються на поверхні
Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.
— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?
— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!
— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?
— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.
— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.
— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.
— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.
— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!
— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.
— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.
— Колись же можна було, сам казав…
— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.
— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?
У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.